** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина :: Історія

Історія

Тарас ЧУБАТИЙ,

ЯК Я ПРАКТИКУВАВ НА РЕВІЗОРА. Спогади кооператора

Надбужанщина-Т.1- Нью-Йорк.-Париж-Сидней-Торонто, 1986.с.268-273

Закінчивши 1928 р. у Львові "Кооперативно-торговельний курс для абітурієнтів", дістався я на працю до "Повітового Союзу Кооператив" у Сокалі.

В тих часах у Західній Україні було дуже багато безробітної інтелігенції. Гімназії та учительські семінарії випускали рік-річно сотні матуристів, з яких лише мала частина, що матеріяльно добре стояла, ішла на вищі студії в краю чи за кордон, а основна маса молодих людей — без сотика в кишені — крутилася без праці.

Мені пощастило. Дирекція "ПСК-Сокаль" узгляднила моє подання і на авдієнції начальний директор Анатоль Грушкевич, обкинувши мене вивчальним поглядом, сказав таке: "Наш Союз потребує ще одного ревізора, тому приділяємо вас "старшому ревізорові" до помочі. По шести місяцях безплатної практики побачимо; як будете надаватися, — останетеся в нас".

Втішився я дуже, але і не менше зажурився. Моє теоретичнезнання, набуте на "Кооп.-торгов. курсі", було дуже обмежене; чи зможу я його успішно застосувати в практиці?

"Старший ревізор" — Гриць Бараник — був від мене на десять літ старший, а головне, вже чотири роки працював самостійно ревізором, отож був направду "старший".

Поїхали ми вдвох на села переводити в кооперативах ревізії книговодства, провіряти крамарів та скарбників, а при тім інструувати і вчити членів управ і контрольних комісій. Бо ми в першу чергу були інструкторами, а потім ревізорами.

Праця була цікава, але дуже томляча і відповідальна.

Книговодство майже всюди — "пожалься Боже", рахівники невправні, початкуючі. Це ж все були українські селяни, тверді, мозолисті руки яких доперва стали вправлятися в писанні й рахуванні та й не все вдавалося їм попасти у належну графу (рубрику).

Після ревізії ділові книги аж червоніли від наших поправок. А при тім балагані, не дай Господи помилитися самому ревізорові і зробити невинного — винним; закопав би такий ревізор свій авторитет в тім районі навіки. І поплили нам дні й тижні в безперервній томлячій праці, від ранку допізна в ніч, без вільних неділь і свят.

Мій "старший колеґа" задумав при мені дещо відпочити і тому всю "брудну" роботу, як інвентури ночами в тісних крамницях та провірку калькуляцій на фактурах, звалив на мої плечі. Натомість сам робив, що було чистіше і вигідніше, а здебільше відвідував молодих учительок. Нічого дивного, так все поводилися старші з молодшими, а по роках, я сам так поступав.

Я закусив зуби і працював за двох, бо дуже мені залежало на тому, щоб втриматися на позиції. По кількох місяцях, як я поріс вже дещо в пір'я і став почуватися "теж ревізором", почало мене ображувати, ба навіть обурювати те, що члени управ у всьому звертаються тільки до мого "старшого колеги", а мене мов не помічають, хоч майже всю ревізію я вже переводжу самостійно.

Нічого дивного, мені було тоді всього двадцять три роки і моє молоде свіже лице не збуджувало у них довір'я та належного респекту. А такого молодого півника, яким я тоді був, це боліло і не давало спокою. Що робити? Як зробитися старшим? Довго я над тим думав і винайшов спосіб — запустив бороду. Борода помогла. В селах, де нас ще не знали, члени управ стали тепер насамперед мені виявляти свою увагу, а тільки потім моєму "старшому колезі".

Одного разу візник, що нас перевозив до другого села, повернувши обличчя до нас, сказав мені: "Я вас, пане ливізор, пам'ятаю ще з 1919 року... ви були командиром батареї під Козятином". Не хотів я нашого візника розчаровувати, що його пам'ять не точна, бо в 1919 р. мені було тільки 14 літ і я був у третій гімназійній. Зате мій "старший колеґа" покивав головою з пошаною для моєї бороди і шепнув мені до вуха, що віднині перестає і він голитися. На протязі 12 років моєї ревізорської праці носив я бороду. Зголив її аж за німців, бо боявся, щоб не загнали в ґетто. Сантимент до бороди залишився у мене понині і я все з симпатією дивлюся на наших молоденьких бородачів, що хотять бути старшими так, як і я колись.

Не по шістьох, а вже по чотирьох місяцях мій "старший колеґа" зголосив дирекції ПСК, що я можу давати собі сам раду в кооперативах, де книговодство упорядковане. І ось вислано мене на першу самостійну ревізію до села Рожджалова.

Радість розпирала мені груди. Це ж я підпишуся в книжках, це ж я напишу і підпишу звіт з ревізії, а найголовніше, з тієї хвилини мені зачнуть платити, скінчилася безплатна практика. їду і гордо споглядаю з висоти фіри на стрічних людей: — Як не бачили ревізора, то подивіться, — це я!

Ревізія в Рожджалові пройшла щасливо, нема "манка" ні в крамаря, ні в скарбника і я задоволений, певний себе беруся складати балянс. Що за лихо? Все провірене, все узгіднене, а балянс не згоджується на 3.70! Знервований перечислюю все вдруге і втретє, а вислід все той самий. Дідьчих 3.70 не дають вирівняти пасивів з активами. Розпука! То блідну, то червонію з хвилювання, сорочка мокра, неначе б я ціпом молотив, а помочі ні від кого.

Нема ради, відписую з книжок зіставлення до зошита, беру балянс з попереднього року і кажу господині, в хаті якої мене приміщено на час ревізії: "Мушу бути нині в Сокалі, завтра рано повернуся".

Палицю в руки і гайда 15 км пішки до Сокаля, а вже вечоріло. Фіри не вимагаю, бо в приватних справах транспорт нам не належався. Іду і журюся, чи застану свого "старшого колегу" вдома. До "Союзу" за порадою не піду, бо засміють, а ще готові ліцензію на ревізора відкликати. Іду й підбігаю і прошу Пречистої, щоб "колега" кудись не поїхав. Ввесь мокрий від поту, пізно вночі, стукаю до дверей "колеги". Слава Тобі, Господи, застав його вже в ліжку. Розказую йому, яке лихо: вражих 3.70 заваджають, рятуй мене брате! "Колега" переглянув відписані суми, звірив їх зіставлення з минулорічним балянсом, та й каже: — Ну, а лядові вірителі з попереднього балянсу, ви їх узгляднили в товаровій книзі? — Бий тебе, Божа сило, та ж це вони і є, ті чортові 3.70! Тож я через них мусів ніччю зробити пішки ЗО км... Мудрий був мій "колега", недарма був "старшим ревізором".

Раненько я вже був назад у Рожджалові. Моя господиня глянула на мої запорошені по коліна ноги, на моє змучене невиспане обличчя, підморгнула мені лукаво та й каже: "Мусить бути дуже файна ваша ґівчина, пане ливізор, коли ви не лінувалися такий світ, під ніч до неї лекіти".

Ой, не в голові була тоді мені жодна дівчина, а важливе було те, щоб не зблямуватися, щоб на праці втриматися, бо не легко було її дістати.

Не одну неприємність проковтнув я в перших місяцях своєї практики. Згадаю ще і про найбільшу з них.

Одного дня каже мені сам начальний директор: "Колеґо Чубатий, завтра в Осердові відбудеться посвячення могили, висипаної в пам'ять полеглих за волю. Від нашого "Союзу" повинен хтось там поїхати з привітом. Цілий наш "Організаційний відділ" в роз'їздах, мусите поїхати ви! Підготуйте собі промову не довшу, як на 10 хвилин. Промова має бути патріотична, але не передавайте куті меду, бо там буде поліція, можуть арештувати".

Імпонувала мені з одної сторони ця пропозиція, і то самого начального, але з другої сторони лякала мене непевність, трема: таж це треба говорити до тисячної маси. Голос у мене ще й нині сильний, а тоді то я гудів як мегафон; деякі дрібні виступи я вже мав за собою, ну, якось воно буде. Зрештою, таж не скажу начальному, що боюся і не поїду!

Сів писати промову. Тему легко підібрав, висловив її в кільканадцятьох добре побудованих реченнях, речення скріпив дібраними ефективними словами, переписав начисто і, задоволений з написаного, пішов спати. А на другий день, певний себе, поїхав до Осердова. День ясний, соняшний, веселий. Перед могилою зібралося з довколишніх сіл зо дві тисячі людей, а на самім переді — дві панночки, доні місцевого пароха о. Голічка; одною з них я в той час цікавився. Ех, молодосте, яка ти коротка!

Після святкової відправи, представники українських повітових інституцій виходять на могилу і звідтіль по черзі промовляють. Прийшла черга і на мене. Почав я грімко з ораторським розмахом і вже першими своїми реченнями зосередив увагу присутніх на собі. І сталася катастрофа... Забув, що йде далі... і замовк. Мати Божа, рятуй мене! На жаль, поміч від Неї не прийшла. Могило свіжа, розступися і проковтни мене! І те, на жаль, не сталося.

Публіка здивована, що сталося: таж він так гарно зачав говорити, чому став? А вражі попадянки зиркають лукаво на мене і щось собі на вухо шепчуть.

Відкашельнув я раз, другий та й третій і давай щось нове імпровізувати, бо те, що написав, ніяк не пригадаю. Але ця нова моя імпровізація, на жаль, не мала з моїм бойовим початком багато спільного... і я ледве-ледве змучив промову і з блудними очима зліз з могили. Молодий, ще дуже недосвідчений був я тоді промовець і думав, що, як я сам зумів промову уложити і написати, то напевно зумію її також виголосити. І в голову не приходило, що або вивчи промову напам'ять, або тримай написане в руках.

Минуло відтоді кількадесят літ (49), виголосив я за той час сотню або більше промов при різних оказіях і на різні теми, не одну з них виголосив уже в Австралії (в Аделайді) — і ніколи я вже не відважився промовляти, не вивчивши пильно промову напам'ять. Не раз у безсонну ніч, як кості ниють і не дають спати, думки линуть в рідний край і сягають літ молодих. І як тільки тоді пригадається мені "мій спіч" в Осердові, то я трачу спокій, стає досадно; тоді сідаю в ліжку і п'ю воду...

 
60-ліття Т-ва Просвіта в 1928 р. Похід головною вулицею Сокаля
60-ліття Т-ва Просвіта в 1928 р. Похід головною вулицею Сокаля

   

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
20:14, 19 вересня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464