** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина :: Історія

Історія

Тарас ЧУБАТИЙ,

ДОЛЯ КООПЕРАТИВНОГО ПРАЦІВНИКА. Зі спогадів кооператора

Надбужанщина-Т.1- Нью-Йорк.-Париж-Сидней-Торонто, 1986.с.278-283

Буйний розвиток української кооперації на західноукраїнських землях припадає на час поміж двома світовими війнами. Спонукою до кооперативної творчости були наслідки нашої програної визвольної війни, з цинічним потоптанням точок през. В. Вілсона про "самовизначення народів". Рада амбасадорів у Сен-Жермен 15 березня 1923 р. признала нашу Галичину довоєнній Польщі. Це викликало в українців Галичини протидію. Воно стало спонукою до праці на низах, щоб ті низи поставити духовно й матеріяльно на ноги. Пролунав заклик: "До праці на всіх царинах нашого життя!"

Тому розвиткові української кооперації сприяла ще й та обставина, що після невдачі наших визвольних змагань дуже багато українських старшин, повернувшись домів, опинилися відразу в ситуації безробітних. Щоб просити в окупанта праці, на це не дозволяла їх вояцька честь; зрештою такі прохання були б і так безуспішні. Польський уряд від самого початку намагався польонізувати Західню Україну, тому наставляв на всі пости поляків. Отже, ці українські старшини, в більшості люди молоді, енерґійні й ініціятивні, кинули тепер свої сили на фронт економічної боротьби. Багато з них, внаслідок воєнних дій, опинилися були в Чехо-Словаччині, де закінчили Господарську Академію в Подєбрадах і вернулися на рідну землю як фахівці — молочарства, аґрономії та торгівлі. Власне ці кол. старшини зайняли в більшості випадків провідні місця, як у львівських кооперативних цетралях, так і повітових кооперативних осередках. Для прикладу наведу лиш декілька з них.

Отож, "Ревізійний Союз Українських Кооператив" очолили: сотник Остап Луцький — кол. адьютант князя Вільгельма Габсбурґа ("Василя Вишиваного") і поручник Микола Капуста. "Центросоюз" очолив майор артилерії Юліян Шепарович. "Маслосоюз" очолили два поручники: Андрій Мудрик і Андрій Палій. (Жартом говорено, що вони "замінили рушницю на масницю".) Також майже кожним "Повітовим Союзом Кооператив" завідував хтось із недавніх вояків, як напр. у Перемишлі сотник Йосип Станимир, а в Станиславові, де під кінець і я працював, — сотник Ілля Сем'янчук.

Ці молоді старшини або включилися в наші вже існуючі, ще з часів Австрії, господарські кооперативні інституції та їх своїм молодечим запалом скріпили й розбудували, або, оснувавши спершу цілий ряд нових кооператив по селах, зорганізували для них повітові кооперативні союзи, що їх здебільше також самі очолили. Силою факту, з цих перших творців господарсько-кооперативного життя витворився новий у нас стан "кооперативної верхівки".

Кілька літ пізніше їм до помочі почало напливати нове покоління. Це молодше покоління, закінчивши середні школи і не маючи змоги студіювати на рідній землі, чи за границею, зголошувалося масово до господарсько-кооперативної праці, очоленої вищезгаданими людьми, і силою обставин стало вже "станом середнім", залежним від першого.

Натомість всі сільські кооперативні працівники, як крамарі, молочарі та члени управ сільських кооператив, школені обидвома першими групами, витворили "стан низових кооперативних працівників". І хоч ці стани чи групи об'єднувала світла кооперативна ідея з чудовими гаслами, як "Всі за одного, один за всіх", або "Допомога членам поліпшити свій матеріяльний і духовний стан", і хоч всі три стани були свідомі того, що кооперативний рух тісно пов'язаний з національно-політичними змаганнями українського народу, то все таки людина не була в силі визбутися своїх егоїстичних нахилів. І тільки через той еґоїзм виникла між тими трьома станами велика нерівність. Про цю нерівність я й хочу розповісти в цій статті.

Матеріяльно — найкраще були забезпечені директори і працівники львівських централь. Вони мали високі платні, а найважливіше — мали підписувані "службові договори" (прагматики), які реґулювали їх відошення до інституцій, де вони працювали. їхня праця і їхні аванси не залежали від них чи протекції зверхників, бо їх боронила "прагматика", отже, вони чулися певні свого завтрішнього дня. До них належали також директори повітових кооперативних союзів, високі платні яких не стояли у жодному відношенні до платень підлеглих їм працівників, а їхню певність завтрішнього дня забезпечували їм "індивідуальні умови", пороблені з Надзірними Радами Повітових Союзів. Одні і другі належали до кооперативної верхівки, бо вони були "промінентами" серед братії кооперативних працівників. Натомість середній стан, тобто працівники Повітових Союзів Кооператив (ПСК), у порівнянні з тими першими, були разюче упосліджені. їхні платні були наполовину менші, а дуже часто не сягали навіть третини платні перших. А найсумніше — це те, що їхньої праці не охороняла жодна службова умова, отже, вони були віддані в повному того слова значенні, на ласку працедавця, тобто союзних директорів.

Ще гірша була доля стану чи групи низових працівників, насамперед сільських крамарів. їхні платні не завжди сягали навіть 10% платень першого стану ("промінентів"), а їх праця залежала не раз від інтриґ різних сільських клік, що були часто дуже безоглядні. їхня доля була дуже незавидна.

Опишу коротко умови праці всіх трьох згаданих станів-груп.

Працівникам львівських централь (стан перший) службова умова забезпечувала урядові години праці, тобто восьмигодинний день праці, в суботу лиш чотири години, разом 44 години праці на тиждень. Неділі і свята були вільні від праці, також висоту їх платень регулювала службова умова, а не химера чи протекція директорів. Без дуже поважної причини їх не можна було звільнити з праці, тому вони були спокійні за свій завтрішній день. Натомість працівників Повітових союзів, тобто стан середній, приймала дирекція союзів, не заключаючи з ними жодних умов. їх можна було звільнити з праці за трьохмісячним виповідженням, без подання причини. Висоту їх платень, як і всякі під-вишки, визначувала дирекція Союзу після свого уподобання. Отже вони були залежні всеціло від доброї чи злої волі директорів і тому не були ніколи певні свого завтрішнього дня. Через те й не могли робити плянів на майбутнє, отож рідко хто з них закладав родину. їх праця тривала цілий день, від ранку до пізньої ночі. Причиною того була почасти нездисциплінованість управ сільських кооператив, які приїжджали по товар до Союзу тоді, коли їм було вигідно. Дуже часто підміські кооперативи висилали підводи по товар вже ввечорі, коли справник закінчив свою роботу в полі. І для таких маґазини — товаровий, збіжжевий, чи яєчний — мусіли бути допізна в ніч відкриті, а разом з тим і бюрові працівники, тобто — ліквідація, каса та книговодство — мусіли бути також присутні. Неділь і свят вони не мали вільних, бо організаційний відділ відбував у святкові дні по селах всякі збори і наради, а магазинові і бюрові працівники викінчували та упорядковували залеглості, які виникали на протязі тижня. Отже, вони були просто невільниками своїх верстатів праці і не мали часу ні на відпочинок, ні на розвагу, ні на працю над собою. А при добрій волі дирекції це можна було змінити, однак тієї доброї волі в тому напрямку, на жаль, ніде не було.

Ще більше замучуваними невільниками був стан низових працівників, особливо крамарів. Сільський крамар не мав спокою ні вдень, ні вночі. Звичайно крамарі ночували десь у закамарку поряд з крамницею і в той спосіб одночасно "охороняли" кооперативу перед можливими нічними вломами.

А що сільський крамар уважався "слугою" всіх членів кооперативи, то його без скрупулів буджено і серед ночі. Вибирався дядько по півночі з дровами до міста, чи повертався над ранком з млина додому, то без жалю будив втомленого крамаря, щоб купити чвертку махорки чи коробку сірників. Ніякі службові умови не забезпечували його позиції в кооперативі, ані не регулювали його годин праці. А все таки, його мате-ріяльне положення було краще від положення працівника кооперативного Союзу. Сільський крамар мав якусь хатчину, біля неї город чи кусок поля, на якому росла бараболя, фасоля, цибуля, капуста і буряк. Мама приносила йому до крамниці у "близнятах" борщу з фасолею або капусти з бараболею, він все це виїдав похапцем — між одним покупцем і другим, — а свою невеличку місячну платню відкладав "на чорну годину". По кількох роках такого працьовитого та ощадного життя він купував "морґ" поля, чи докуповував сусідній город: його соціальна позиція в селі зростала і він ставав бажаним партнером для подібно незаможної дівчини. Натомість працівник Союзу, що не мав свого даху над головою і мусів за все платити високі міські ціни, не міг і думати про заведення й утримання власної родини зі своєї надто скромної платні. Незабезпечений ніякою умовою, не будучи певним свого завтра, не міг іти на такий риск. Прийшовши вранці до праці, він з неспокоєм слідкував за гуморами директорів, а ввечорі, відходячи до свого житла, журився тим, що в Союзі фінансова скрута і працівникам грозить редукція.

Для орієнтації подам, які платні платила наша кооперація своїм працівникам. Директори львівських централь мали коло 600 злотих місячно. Директори Повітових союзів мали к. 400 зл. Працівники львівських централь побирали від 200 до 350 злотих. Це були платні кооперативних "промінентів", забезпечені відповідними договорами. Натомість платні працівників Повітових союзів були від 80 до 150 злотих місячно. Для прикладу подам, що я на протязі 12 років ревізорської праці у двох Повітових союзах — Сокаль і Станиславів — ніколи не отримав більше, як 150 злотих місячно.

А сільські крамарі, ті замучувані всіма страждальники, заробляли на місяць від З0 до 60 злотих! Також платні членів управ сільських кооператив були мінімальні. Справник, скарбник і книговод — всі три разом — не мали більше, як крамар сам один. Але їхня праця була до-ривочна, не більш, як кілька годин денно, і їм це вистачало. Отже, найбільш безнадійним було життя працівників стану середнього, тобто працівників Повітових союзів. Минали роки, люди старілися, і — за винятком одиниць — ніхто з них не відважувався закладати родину і зажити нормальним людським життям. І дивно стає, що були серед нас такі разючі різниці та що слова Христа "Люби ближнього свого, як себе самого" не знаходили застосування навіть у "кооперативній родині".

Хоч наші кооперативні ідеологи списували багато паперу в таких журналах, як "Кооперативна республіка", "Господарсько-кооперативний часопис" (ГКЧ), чи "Кооперативна родина", де старалися доказати, що кооперація це ціль, за досягнення якої треба жертовно боротися, не жаліючи навіть свого життя, то більшости з нас це не переконувало. Ми, молодше покоління, наснажене ідеєю націоналізму, уважали, що кооперація не є самоціль, але тільки засіб для досягнення вищої мети, якою є українська самостійна держава, бо єдино вона зможе забезпечити своїх громадян справедливим ладом, зі спокійним завтрішнім днем.

Та хоч доля кооперативного працівника середнього і низового станів була дуже незавидна, то охочих працювати в кооперації було дуже багато. Матеріяльна нужда і безробіття сприяли цьому, тож дирекції кооператив могли не журитися тим, що їм забракне дешевих працівників...

Однак, незважаючи на те, вкінці і нам урвалася терпеливість і ми, об'єднавшись у "Союзі українських приватних службовців" ("Супруга"), стали вимагати від дирекцій "збірного службового договору". На жаль, зрозуміння у них таки не знайшли. Збірний договір вказував би, що навіть між найвищою платнею працівника і найнижчою платнею директора є колосальна різниця зі шкодою для працівника.

А також службовий договір зменшував би залежність працівника від дирекції, а з цим вони, уважаючи себе за "незамінних", не хотіли погодитися, і нам відмовлено. Доведені до крайности в Окружнім Союзі Українських Кооператив у Станиславові, ми загрозили страйком.

Тоді посипалися в наш бік від "незамінних" і добре матеріяльно забезпечених закиди шкурництва, браку ідейности, браку патріотизму.

Справа проволікалася з місяця на місяць. В тому часі назріли події в Закарпатській Україні, а наш польський окупант став готовитись до війни. Це відвернуло увагу в інший бік. Надії і сподівання чогось великого веліли нам забути про наше "шкурництво" і — на вдоволення нашої верхівки — ми здалися.

Зрештою, договір вже не був нам потрібний, бо незабаром залила нас усіх "червона зараза", яка не респектувала ніяких "буржуазних" договорів.

Хочу ще раз підкреслити, що змаг за службовий договір провадили тільки працівники Повітових союзів, бо працівники львівських централь, "Маслосоюзу", як і директори Повітових союзів, — свою залежність від інституцій, в яких працювали, мали вже давно врегульовану договорами.

На закінчення подам наші кооперативні осяги до 1939 року.

В Західній Україні — тобто в Галичині, на Волині, Поліссі, Холмщині, Підляшші й Лемківщині — українських кооператив усіх видів було поверх 4000. З того: кооператив для загальної закупівлі і збуту сільського типу — 3000, міського типу 200, кредитових (включно з банками) — 700, та різних — 100, між ними 3 кооперативи здоров'я, що були унікатами у світі! Крім того, 144 районові молочарні, т. зв. фабрики масла, які мали по селах коло 3000 збірних пунктів молока. Повітових і Окружних Союзів було 27. Всі кооперативи разом об'єднували понад один мільйон членів, а обороти всіх кооператив разом сягали понад 200 мільйонів польських злотих.

Очевидна справа, що ті значні досягнення завдячувала наша кооперація не лише нашій кооперативній верхівці, але і в не меншій мірі тисячам середніх і низових кооперативних працівників, незавидну долю яких я старався представити в цьому нарисі.

Австралія, жовтень 1975

 
60-ліття Т-ва Просвіта в 1928 р. Похід головною вулицею Сокаля
60-ліття Т-ва Просвіта в 1928 р. Похід головною вулицею Сокаля

   

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
10:33, 15 вересня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464