** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина :: Історія

Історія

Тарас ЧУБАТИЙ,

ПРО КООПЕРАЦІЮ В СОКАЛЬЩИНІ ТА СУСІДНІХ РАЙОНАХ

Надбужанщина-Т.1- Нью-Йорк.-Париж-Сидней-Торонто, 1986.с.284-288

В попередніх своїх трьох статтях я накреслив свої спогади головно про Сокаль, а зараз додам дещо про Володимир Волинський, Горохів, Белз і Радехів та Камінку Струмилову. Але це все будуть, на жаль, дуже поверховні й невистарчаючі згадки; на щось соліднішого мене не стати, бо мало пам'ятаю і був я в Сокалі лише п'ять років.

Т.Ч.

В 1928 році, 19 грудня — якраз на св. Миколая, я приїхав до Сокаля, щоб відбути безплатну практику в ПСК (Повітовому Союзі Кооператив). Незважаючи на свято, всі службовці були на місці, пильно працювали і мені теж дали негайно щось додавати (підсумовувати). Такі були тоді умови праці. Було трьох директорів: Анатоль Грушкевич — торговельний і начальний; Василь Чарнецький — відповідальний за книговодство, касу і діловодство взагалі, та д-р Михайло Мельник — шеф організаційний, якому я, як практикант на ревізора, безпосередньо підлягав.

В організаційному відділі було вже тоді двох ревізорів: Гриць Бараник і Ярослав Йонак. Начальниками магазинів були: Михайло Яремчук — товарового, Павло Томчук — збіжжевого і Микола Чорній — яєчного. В бюро працювали: Марія Хрущ — як книговод, Володимир Стецишин — скарбник, Африкан Хрущ — ліквідатор. Родині Хрущів і д-рові Мельникові я завдячував своє прийняття до ПСК на працю і взагалі багато допомоги від них я зазнав на своїй початковій дорозі до самостійного життя.

Крім вичислених головних працівників, у кожному відділі були ще помічники — по одному або й більше; їх часто переносили або й звільняли. В загальному, атмосфера між працівниками була дружня, що треба було завдячувати дуже інтелігентному і тактовному директорові Анатолеві Грушкевичеві. Була тільки одна аномалія, а це — великі різниці у платнях, але на цю хворобу терпіли всі Союзи кооператив. Чомусь уважалося, що директори є незамінні "спеціялісти-фахівці", тому їхні платні були від 300 до 400 польських злотих місячно. Всі інші працівники були трактовані як елемент менш вартісний, легкий до найму, тому їхня винагорода була дуже низька, в деяких випадках прямо нужденна.

До ПСК належало 60 кооператив із Сокальського повіту і ЗО кооператив з округи Белз. В Белзі була філія, що її провадив начальник Ґембарівський, а пізніше інж. Корнель Бородайко. Белз був тоді столицею головного жидівського рабина, тому всіх начальників белзької філії ПСК називано жартівливо "цадиками".

Завдяки великому числу добрих українських священиків-патріотів, Сокальщина зараховувалася до групи дуже свідомих повітів. Тими священиками були отці: Волосянський, декан Степан Ничай, Мирослав Ріпецький, Кашубинський, Смулка, Карпяк, Граб, Кулинич, Голічек, Фартух і багато інших. Була і велика вже кадра вироблених селян-патріотів, що дотримували кроку інтелігенції, а не раз і перевищували її, як в ідейності, так і в культурній поведінці. Такими були: Володимир Кохан з Тудоркович, Кость Мигаль із Себечева, Кость Загорода з Довжнева, Микола Голяр з Угринова, Іван Кіналь з Ульвівка, Гарасим Кавуза з Бараніх Перетік. Сокальський повіт видав також поважне число високопатріотичної молоді, студентів і нестудентів, яка творила націоналістичні кадри; згадати б тільки братів Климових із Сільця Белзького та Василя Сидора-Шелеста із Спасова. З приємністю згадую свою співпрацю з ними в ті роки.

В 1930 р. Сокальський ПСК розгорнув свою діяльність і на Волині, відкриваючи свою філію у Володимирі Волинськім, щоб — як тоді говорилося — "ламати сокальський кордон". Начальником філії назначено Степана Чорниша, а ревізором на Волинь — Тараса Чубатого. Всіх кооператив, що тяготіли до Володимира Волинського, було в той час біля ЗО. В ті роки в селах Володимирщини і сусіднього Горохівсь-кого повіту мали великі впливи комуністи — Сельроб. Щоправда, волинські селяни, загалом досить заможні й розселені по хуторах, сприймали "комуну" з резервою й недовір'ям. Але в кожному селі була група людей, що їх можна би назвати відпадками від основної маси селян; і саме ця "босота", приставши до компартії, напевно по наказу згори намагалася перебрати кооперативи у свої руки. І це їм досить легко вдавалося, бо загал дядьків був таки національно доволі несвідомий, про що добре подбав недавній царський режим. Отже, поле для організаційної усвідомляючої праці було тут широке, особливо для доброго промовця, який умів би "взяти за серце" нелукавого волиняка.

Мені подобалася Волинь і зокрема волинське село, якому подібного мені згодом не довелось бачити. На різних зборах я мусів часто зводити не раз дуже гострі баталії, намагаючись вирвати з рук комунофілів провід кооперативи, щоб передати її назад у руки статечних господарів. Тут хочу відмітити, що Горохів мав свій власний "Союз Кооператив", а радше "союзик", який був повністю опанований комуністами. Директором його був "товариш" Ширба, а ревізором "товариш" Лоянич. "Союзик" у їхніх руках то завмирав, то воскресав. Вмерти йому не давав совєтський консул у Львові, Юрій Лапчинський, підтримуючи його при житті щедрими дотаціями, як вигідну базу для дальшої комуністичної диверсії. Та й узагалі консул Лапчинський відзначався великою енергією і винахідливістю в поширюванні радянофільської орієнтації серед українців у Галичині й на Волині. Великі спустошення робив він серед української безхребетної "еліти", запрошуючи її чільних представників до консуляту на фільмові сеанси, получені зі "славною ікрою". Сам часто бував гостем дирекції Центросоюзу, де об'єднувались усі ПСК, і врешті зорганізував прогульку здеморалізованих "ікроїдів" до Києва і Харкова, а навіть виклопотав в "українського уряду" позичку для Центросоюзу в сумі 50 000 ам. долярів. Було багато клопоту і сорому з віддаванням цієї ганебної позики, хоч наші "батьки народу" старалися скромно замовчати ту цілу аферу. Але шило завжди вилазить з мішка.

Не тільки кооперативний ревізор на Волині, в моїй особі, але й наші централі мали тепер багато клопотів з роззухваленою "комсомолією" на різних кооперативних нарадах і загальних зборах. Так було вже і в Сокалі, і у Львові, і по всіх інших повітах. На кожних зборах "мусів" виступити принаймні один "комсомолець" зі словом, починаючи від "привіту для радянської кооперації і для всіх трудящих Радянського Союзу", а кінчаючи гострою критикою під адресою місцевих "панів директорів" за їхню розтратну господарку. І хоч голова зборів раз-у-раз переривав ораторові його "промову" і завзято дзвонив дзвінком, а вся заля реготала і криками заглушувала завзятого промовця, він на те не зважав і вів своєї, доки не дочитав до кінця заздалегідь приготованої аґітки. А через тиждень, комуністичні рептильки "Сель-Роб" або "Сила" містили довгий допис про те, як то "товариш такий то" з такого то села, на таких то зборах кооперативи з "успіхом" заступався за інтереси "трудящих", в ім'я правди і справедливости. Такі словесні двобої відбувалися на кооперативних нарадах роками до другої половини 1930-их років, коли вже могутня хвиля українського націоналізму вибила ґрунт з-під ніг комуністичним аґітаторам і відібрала їм охоту до прилюдних виступів. Варто було побачити їхні міни після "визволення" у 1939 р., коли вони зустрінулися віч-на-віч з "радянською" дійсністю.

Після буйного розросту української кооперації в першому десятиріччі по першій світовій війні, прийшли для неї роки важких проб, труднощів, заламань, а для деяких кооперативних союзів навіть катастрофи. Головною причиною невдач була насамперед власна українська несолідність. Наші т. зв. незамінні фахівці-директори злегковажили собі були головну засаду рочдельських ткачів-кооператорів, що споживчі товари треба продавати тільки за готівку. Йдучи за поганим прикладом жидівських торгівців, вони привикли жити в кредит, "на книжку", тому й покупцям давали товари в борг і так розборгували увесь довірений їм кооперативний капітал. І це був той первородний гріх нашої кооперації, який на ній тяжко помстився. Кооперація нібито росла, але це було економічне нехлюйство, розпуста. Захоплені великими оборотами перших років, директори союзів брали товари в гуртівнях в кредит, віддавали його кооперативам у кредит, а ті "продавали" своїм членам теж у кредит. Здається, ніхто тоді з нашої кредитової верхівки не думав про конечність подбати про власний капітал на базі уділів. Внаслідок того занедбання наступила катастрофа.

Економічна криза, яка охопила буквально весь світ у 1929-33 рр., відбилася дуже дошкульно на економіці Польщі, а ще гірше на українській кооперації. В роки доброї коньюнктури, коли корець пшениці коштував 40 злотих, була добра нагода накопичити власний капітал, продаючи товари тільки за готівку. Але цю нагоду злочинно проґавлено. Коли настала криза і ціна на пшеницю впала до 18 злотих за корець, сплата старих боргів стала просто неможливою. Низка кооператив і їхніх союзів опинилася над берегом пропасти. Тоді то всюди стало дуже популярним слівце "манко". І це був другий удар по нашому суспільстві у відплату за нефаховість і несолідність керівників нашої кооперації. Гріш став лакомою річчю, спокусою для слабших характерів. Майже не було таких кооператив, де не вийшли б у той час наверх зловживання. Сума заборгованостей і "манка" досягнула двох мільйонів злотих і тієї суми вже ніколи не стягнено; її з року на рік "відписувано" частинами на "втрату".

Це була висока ціна, яку українська кооперація мусіла заплатити за гірку науку, за нефаховість своїх провідників, за злегковаження основних принципів кооперації. Біда навчила, наступив зворот. Кооперативи перестали роздавати товари в кредит. Всі кооперативні працівники, що мали діло з грішми, мусіли бути забезпечені кавційними векслями. Поволі наведено лад у нашій кооперації і, незважаючи на дальшу кризу в господарському житті, зібрано новий уділовий капітал, що ним тепер орудувано обережно, але впевнено.

В ті кризові роки чимало наших кооператив завалилося, ряд союзів проголосили "невиплатність" і майже всі вийшли в тому першому році з балянсовою втратою. Мав балянсову втрату також Сокальський ПСК, але не заламався. Завдяки сильному організаційному відділові, ПСК швидко зібрав нові уділи і втримав рівновагу. Що більше, на доручення Центросоюзу, перевів злиття з Радехівським ПСК, який внаслідок кризи не був спроможний вести свої аґенди самостійно. Радехівський ПСК, разом зі своєю філією у Камінці Струмиловій, мав біля 70 кооператив.

Таким чином тепер у Сокалі створено Окружний Союз Кооператив, який мав чотири філії та об'єднував біля 190 кооператив. З давнього радехівського персоналу залишено на пості начальника філії у Раде-хові Антона Маланяка, а з ревізорів — Івана Ханика й Атанаса Чубатого. Отже тепер було вже нас двох Чубатих: Атанас і Тарас. Тоді ж прийнято до сокальського ОСК ще одного ревізора — Олександра Ладвищенка. Це був високий і кремезний хлописько з-над Дніпра, з яким я дуже подружив.

Роки розквіту і кризи кооперації в Сокальському Союзі не проходили так легко, як це може виглядає на папері. Змінялися директори і службовики. Директор Грушкевич відійшов із Союзу зараз на початку кризи. Він зі своїм молодшим братом заложив курячу фарму у Майдані б. Станиславова. Директором ПСК у Сокалі став Дмитро Дем'янчук, але лиш на короткий час, а після нього керму перебрав дир. Юрій Шепарович, який провадив Союз вже до вибуху війни 1939 р. Це він оздоровив захитані кризою кооперативні союзи в Сокалі та Радехові, що не було легкою справою. Але філію у Володимирі Волинськім довелось ліквідувати. Це був один з наслідків тодішньої асиміляційної політики польського уряду, якого ревними виконавцями погубних плянів були воєводи Юзефський на Волині та Костек Бєрнацький на Поліссі. Вони старалися взагалі усунути українців-галичан з Волині і Полісся.

Щодо мене, то я в 1933 р. перенісся до Окружного Союзу Кооператив у Станиславові і працював у таких чудових гірських і підгірських селах, як Ворохта і Татаріє. Там мене й заскочила війна.

 
60-ліття Т-ва Просвіта в 1928 р. Похід головною вулицею Сокаля
60-ліття Т-ва Просвіта в 1928 р. Похід головною вулицею Сокаля

   

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
19:41, 19 вересня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464