"БЕРИ
ШАПКУ, КНИЖКИ І ЙДИ..."
У вересні 1949 року я поступив на навчання в Сокальське педучилище. Тут
якраз пройшла хвиля арештів. А вже на першому курсі мене викликав з уроку
фізики завуч Коробкін і каже: "Бери шапку, книжки і йди". В
учительській мене чекали троє з КДБ. Мене і боївку СБ УПА (Павла Омеляна,
Івана Горбая, Михайла Іванчину з Комарева, Івана Кондратюка зі східних
областей України) видав Йосип Прокіп. Мене забрали у КДБ. Допитував мене
старший лейтенант Гуца. Бив по голові, тягнув за волосся і товк об кахельну
піч. Я був спортсменом, а він зробив з мене інваліда. Але і ката спіткала
Божа кара. Він загинув у Зубкові під час засідки від рук свого співробітника-"стрибка"
Музичка, який, будучи п'яним, випустив цілий автоматний диск з розривних
куль у грудну клітку Гуци. Про це засвідчила секретар сільської ради Ганна
Козира.
Після допитів відправили мене у Львів - у тюрму на Лонського. Сидів
у камері №75, яка була вщент забита людьми, важко було дихати. Згодом
мене відправили у Золочівську тюрму. Азбукою Морзе я довідався, що в тюрмі
ще перебуває група Гриневича. Але через кілька днів їм прийшов вирок і
їх переправили у Львівську пересильну в'язницю.
У Золочівській катівні сиділо багато студентів зі Львівського університету,
політехніки та інших вузів. Мені дуже допомогло те, що я знав азбуку Морзе.
Я сидів у камері №2, стіни там товсті, до двох метрів, але мур був добрим
провідником звуків. Я відразу почав перестукуватись з "жителями"
сусідніх камер. Сексоти донесли і тому нас вирішили розформувати. О першій
ночі відчинилось у дверях віконечко і почулась команда чергового: "Вся
камера - с вещами". Я швиденько азбукою тюремного користування передав
це повідомлення іншим. Несподівано відчинились двері - за списками зачитали
10 чоловік і повели. Через десять хвилин знову зайшли і забрали ще 15
чоловік. Нас розвели по кількох камерах. У кожній - був свій голова, який
ділив порівну передачі, хліб. Мене завели у протилежну камеру - 34, а
нижче перебувала зв'язкова Ярослава Караван. Почали передавати записки
вниз на мотузці. Потім мене виявили при передачі азбуки Морзе. 7 днів
сидів у карцері. За міжнародними законами мали б на 3-тій день дати гарячу
їжу. А мені не дали навіть на сьомий. Рятувало те, що давали склянку кип'ятку.
Я не признавався, що знаю азбуку Морзе, і на 7 день мене перевели в камеру.
Прийшов з Москви вирок, і я опинився у Мордовських концтаборах. Тут
вже зустрівся з Василем Макухом (з Карова). Самвидав переписували, а потім
друкували, розповсюджували антирадянську літературу. Був у п'ятому таборі,
перевели на лікування у Центральну лікарню №385/9. Мені передали самвидав.
Після обшуку я його мав знову підкинути. Та не вдалося. Чую:"№ 343!
Йди сюда! Пойдем в комендатуру". А я був із самвидавом. Мої черевики
45 розміру були розшнуровані, а я-готовий до втечі. І втік. А самвидав
кинув у скриньку для сміття. Мене зловили, але самвидаву не було. Згодом,
вибираючи сміття, його знайшли. А о шостій годині вечора мене забирають
у карцер на 5 діб. 24 квітня 1954 року вийшла амністія для засуджених
до 18 років. Я і ще 10 чоловік були звільнені. Перед тим прийшов до мене
Василь Макух і каже, що треба вивезти два грипси. Перший віддав санітарові
з Тернопільщини, а другий привіз додому, віддав у 1957 році Василеві.
Після повернення з в'язниці взяли мене до війська у будівельний батальйон.
Будував БАМ. Умови праці були не легші, ніж тюремні. Треба було виконати
норму: надовбати 5 кубів каміння. Дехто не витримував, закінчував життя
самогубством. Я вчився на курсах водіїв, і згодом мені дали автомобіль,
яким возив те каміння.
Згідно з постановою президії Львівського обласного суду від 27 лютого
1991 року, я був реабілітований.
Іван ГУМЕНЮК, колишній студент педучилища
На знімку: автор цих рядків
|