КІНЕЦЬ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
Після
того, як шведський король Карл ХІІ завоював у 1702 році Данію і здобув перемогу
під Нарвою, він спрямував похід своєї армії у Польщу. Захопивши Варшаву і
Краків, вона змусила польського короля Августа II до тривалого відступу. Тоді,
1702 року, війська шведського генерала В. Стенбока зайняли Сокаль, наклали на
нього контрибуцію й дуже пограбували. Та найбільшу здобич знайшли вони в
монастирі монахів-бернардинів і костьолі, куди впродовж багатьох літ щедрою рікою
пливли багатства. Крім того, найзнатніша шляхта Белзького воєводства заховала
тут для безпечного зберігання власні коштовності.
Свій
табір у Сокалі шведи тоді окопали великими ровами, сліди яких можна було
помітити тут до кінця минулого століття. Місто й сусідні села опустіли. Під час
наближення шведів їх мешканці поспіхом забрали все своє майно, корів, коней та
інших тварин і пішли жити у ліси, де були безпечні та недоступні для воєнних
грабіжників місця.
У
1704 році під Сокалем появляється з своїм обшарпаним обозом і переляканою
челяддю декоронований польський король Август ІІ. Тут він ховається від
переслідування Карла ХІІ. Від шведського полону його врятовують війська,
надіслані московським царем Петром І. У Сокаль прибуває на допомогу Августу II одинадцять
полків піхоти під командуванням Михайла Голіцина і п'ять українських полків
кінноти на чолі з наказним гетьманом Данилом Апостолом.
По
закінченні Північної війни Сокаль знову розвивається повільно. Переходи армій,
контрибуції, часте розташування тут військ призвели міщан до злиднів.
Сокальське староство вимушене було видати в 1725 році декрет, що надавав їм
відтермінування в сплаті податків.
У
другій половиш ХVІІ століття в Сокалі починає розвиватися друкарство. Його
започатковують два друкарі, яких з невідомих причин у 1751 році прогнано з
Тартакова.
Останнім
сокальським старостою, призначеним з волі короля, був К. Понятовський. У 1768
році він уступає своє місце Франциску-Салезію Потоцькому — одному з найбагатших
магнатів Польщі. С. Потоцького називали тоді малим королем на Русі, а м.
Кристинопіль (Червоноград) — його столицею. Цей магнат мав замок з великою
військовою охороною в Кристинополі, а також палаци в Сокалі й Тартакові. Його
володіння дуже примножились з часу смерті латинського єпископа І. Лаща. Цей
багатий ієрарх був бездітним, і всі маєтки й скарби перейшли у спадок його
рідній сестрі Анні Потоцькій, яка була дружиною Салезія Потоцького.
У
1768 році на Поділлі виникла так звана барська конфедерація —
польсько-шляхетське об'єднання, спрямоване проти Росії. Але найбільшу ненависть
конфедерати проявили супроти українців і євреїв. 15 травня 1769 року вони під
командою Пулавського появилися на Сокальшині. Того ж числа заночували в с.
Сільці й наклали контрибуцію на Кристинопіль. Одержавши її, відійшли до Сокаля,
а потім — до Грубешева.
Загін, який очолював конфедерат Каньовський, зупинився у Кристинополі. Інша
група цієї шляхти знаходилась на правому березі Західного Бугу, а деякі
конфедерати зайшли в замок С. Потоцького, де їх гостинно зустрів його господар
і влаштував забаву.
28
травня в Кристинопіль несподівано прибув російський військовий загін Древіча й
наткнувся на польських конфедератів. Розпочався бій. У ньому загинуло 123
конфедерати. Інші втекли до Сокаля, деякі сховалися в костелі бернардинів, але
росіяни їх там віднайшли, ув'язнили, а пізніше відпустили на волю.
Перед
початком цього бою кількість поляків була меншою. Проте в ньому загинуло й
чимало росіян. Одних поховали на передмісті Кристинополя, других при дорозі, що
вела до с. Острова (при лісі), де було поставлено хрест, інших — ус. Добрачині
та Боратині. Поміж тими убитими були й українці, які служили в російському
війську.
Під
час цього збройного кристинопільського поєдинку померла зі страху старостина
Тереза Вишневська. Її тихцем, без дзвонів, поховано разом зі знатними
конфедератами в гробниці місцевого монастиря бернардинів.
У
жовтні 1770 року в Сокалі й навколишніх селах появилась морова зараза. Єдиним
порятунком від неї були втечі в ліси і гущавини, де люди викопували собі
глибокі ями і в них переховувались. Засоби боротьби з цією пошестю були, як
тоді їх називали, «духовні» і «фізичні». Духовні зводились до проведення
церковних процесій та малювання на дверях будівель хрестів... Фізичні засоби
полягали в тому, що весь час палили на вулицях вогні, щоб дим очищав повітря,
кадили зіллям, прозваним «нехороше» та ялівцем, натирались часником і багато
споживали його, носили при собі живе срібло, обкурювались оцтом, политим на
розпечене залізо. Допомагало це мало, бо мертвих боялися хоронити, а звірі та
птахи розносили від них цю пошесть далі. Тоді в Сокалі померло 357 жителів.
Наприкінці
свого панування в Прибужжі сокальський староста Салезій Потоцький і польська
шляхта здійснили злочин, що набрав тоді великого міжнародного розголосу. С.
Потоцькому, який свого часу мітив на королівський трон, дуже не сподобалося, що
його син Станіслав, закохавшись у небагату, але добре освічену і гарну
шляхтянку з давнього українського роду Христину Коморовську, котра жила в селі
Сушні, вирішив з нею одружитись. Сім'я Потоцьких вважала, що їх синові могла
бути до пари тільки дочка якогось високопоставленого аристократа чи знаменитого
магната. Проте молодий Потоцький свій намір здійснив — обвінчався з Христиною
Коморовською таємно від батьків у сільській церкві. Довідавшись про це, старий
Потоцький страшенно обурився. Невдовзі він вирядив сина за кордон, а сам
знайшов надійних слуг, щедро заплатив їм і наказав викрасти Христину з дому її
батьків і завезти у безвість.
Зимою
1770 року група злочинців напала на садибу Коморовських, насильно забрала
Христину, а дорогою задушила. Тіло Коморовської-Потоцької кинули під лід у ріку
Рату, а весною рибалки знайшли його в Бузі. По шлюбному перстеневі, на якому
були вензелі з родинного гербу Потоцьких, відразу впізнали, що це Христина
Коморовська.
Після
першого поділу Польщі в 1772 році існування Речі Посполитої закінчується. Майже
всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького і західну частину
Волинського та Подільського воєводств захопила Австрія. Ці та деякі інші землі
об'єднали в так зване Королівство Галичини і Володимирії з центром у Львові.
Упадок Польщі врятував українців Галичини, у тому числі й Прибужжя, від
неминучої денаціоналізації.
|