** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Історія

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"::

Сокаль і Сокальщина :: Історія :: І.Вашків Сокаль і Прибужжя

 

НА ШЛЯХУ ВІДРОДЖЕННЯ

Під час австрійської анексії наших земель українці Прибужжя перебували в стані національного пригні­чення і соціальної нерівноправності. В містах і селах не було українських шкіл, організацій, багатих ремісників... Церкви збідніли. Священики і дяки не мали відповідної освіти. Низькою була їхня національна свідомість. Сільське духовенство майже нічим не різнилося від простого селянського загалу. Воно орало землю, обробляло її, доглядало худобу... Такими сумними були наслідки більш як трьохсотлітнього господарювання в Прибужжі польських феодалів і магнатів.

Австрійський цісар Йосиф II, який під час своєї поїздки у Галичину побував також на Сокальщині, звільнив 1776 року українських уніатських священиків від панщини і зрівняв їх у правах з римо-католицьким (латинським) духовенством. Через сім років після того заснував у Львові духовну семінарію, з якої згодом вийшов організатор «Руської Трійці», ініціатор видання першої в Галичині книжки українською мовою — «Русалки Дністрової» і духовний пробудитель краю Маркіян Шашкевич. Один з приятелів членів «Руської Трійці» священик Іван Бірецький згодом щиритиме її ідеї на Сокальщині і, зокрема, в м. Угнові, де чимало зробить для національного відродження цього міста. Цьому сприяв багатий і здібний купець Степан Жуковський, який займався продажем худоби і лісу й зумів набути на цьому великий капітал. Жуковський дає гроші для будівництва бурси і церкви в Угнові, на стипендію учням, які після закінчення бурси успішно вчаться в гімназіях, а також на різи благодійні цілі. Завдяки Степану Жуковському чимало молоді Угнова здобуває вищу освіту.

Великий вплив на благодійництво С. Жуковського мав священик І. Бірецький. Таких щедрих українських фундаторів, як в Угнові, не було на той час у жодному місті Галичини. Не мав їх і Сокаль. Але на початку XIX століття в цьому місті над Західним Бугом інтенсивніше розвивається ремісництво. Тут діють майстерні, де дублять шкіри й виготовляють сідла, полотно, шовкові тканини, функціонують винокурня, гончарня і миловарня. Крім того, міщани займаються землеробством.

Починаючи з 1830 року Сокаль помітно розбудовується. Цьому сприяє відкриття на Західному Бузі модних купань, які, за визнанням лікарів, оздоровлювали людей від недуг. Рекламування цілющих властивостей ріки діяло ефективно: на її берегах збиралися щоліта тисячі хворих, а також цілком здорових багатіїв... Для приїжджих не вистачало житла. Тому тут починають споруджувати невеликі будинки по вулиці Шляхетській (тепер — ім. Богдана Хмельницького), на якій мають можливість поселятись і хворі, й ті, хто прибув на купання заради моди. Коли 2 серпня 1830 року в Сокалі спалахнула пожежа, то неушкодженою залишилась тільки вулиця Шляхетська.

Оздоровчі купання в Західному Бузі закінчувались для багатьох трагічно — щоліта з його вод не поверталося по кільканадцять людей. Ріку прозвали тоді зрадливою, бо її верхня течія була привабливо-спокійною й теплою, а нижня — стрімкою та холодною, що й призводило до нещасть.

У 1841 році Сокаль розширив свої межі. До нього прилучилося передмістя Бабинець. Чіткіше окреслились контури частин міста. Південний район Сокаля звався Колонією. Найстарішою частиною міста були Зарванці. Тут колись осіли перші міщани, а з плином століть цей «Старий Сокаль» заселили євреї. Північний район звався Каравани. Поряд з Дерешівкою розташовувався Бабинець, який простягався до села Поториці.

У 1847 році польський краєзнавець М. Стечинський писав, що Сокаль є дерев'яним, брудним, сумним і переповненим єврейством, яке живе у вічному нехлюйстві [1] .

Відміна в 1848 році панщини вселила в жителів Сокаля і довколишніх сіл надію на краще майбутнє. Але вона невдовзі затьмарилась угорським повстанням 1849 року, яке ставило під загрозу знищення перших спроб українського національного відродження. Тому коли австрійський уряд дозволив організувати «Руських стрільців» для стримування угорців, які рвалися через Карпати, щоб з'єднатися з польськими повстанцями, то охочі вступити до лав цього українського формування були й на Сокальщині.

У 1867 році Австрія стає Австро-Угорщиною. Верховодити на Сокальщині, як і по всій Галичині, продовжують поляки. Австрійці віддали перевагу сильнішим. Але такий розвиток подій спричинився до того, що значна кількість несвідомого українського населення Сокаля і повіту почала піддаватися впливу москвофілів, які одержували фінансові подачки з Росії і баламутили людей, що начебто між русинами (українцями Галичини) і рускімі з Росії нема жодної різниці.

З-поміж поширювачів цих сентенцій особливо виділявся наш краянин, вихідець з м. Угнова Богдан Дідицький, який упродовж десяти літ (з 1861 по 1871) був редактором львівської газети «Слово» й інших видань [2] . Як один з ідеологів москвофільства, він мав чимало однодумців і приятелів у Прибужжі, зокрема серед деяких священиків.

Ліквідація феодально-кріпосницьких відносин стала передумовою розвитку капіталізму в Галичині, де розпочалося спорудження фабрик, заводів, доріг і залізниць. У 1878 році гостинець (битий шлях) зв'язав м. Великі Мости з Кристинополем (Червоноградом), а пізніше — з Сокалем.

1 липня 1884 року до Сокаля прийшов по новозбудова-ній залізниці перший поїзд. Вона була прокладена з м. Ярослава і з'єднувала Сокаль з Рава-Руською, Кристинополем, Островом, Жужелем і Белзом. Власником цієї залізниці, що простяглася на 143 кілометри, був Кароль Людовік — австрійський принц. Відтоді Сокаль через Раву-Руську мав нормальне сполучення зі Львовом. Це значно прискорило розвиток міста. Про нього вже не говорили, що світ тут «забито дошками». Тоді ж інтенсивніше починає використовуватись й артерія Західного Бугу. Під час прибуття води по ньому сплавляють будівельний ліс. Взимку, коли ріка замерзає, його доставляють по льоду.

У 1898 р. над будинком Сокальського магістрату (тепер там міська рада) споруджено вежу з годинником.

Згідно з «краєвим законом» від 1891 року, Сокаль іменується вільним королівським містом і належить до 30 найбільших міст Галичини. Тоді в ньому нараховувалось 8006 жителів. Серед них писати і читати вміли лише 1997 мешканців чоловічої і 1597 — жіночої статі. Не вміли ні читати, ні писати 1993 мужчини і 2364 жінки. Цю неграмотну частину населення австрійські урядовці глузливо називали «анальфабетами».

Боротьба українців Сокаля за національні права пере­ходить наприкінці ХІХ століття на дещо вищий рівень — депутатський. Львівська газета «Батьківщина» 1890 року повідомляла: «11 жовтня відбулися вибори бурмістра для Сокаля. Ним вибрано кандидата, міщанського депутата В. Байду на місце В. Филиповського, адвоката, кандидатура котрого упала лиш одним голосом, який віддав чесний міщанин Петро Демчук за Байду.

Був присутній староста Діонісій Завадскій, до котрого відносяться наші сокальські русини недовірчиво. Він не любить русинів» [3] .

Це, а також інші тодішні повідомлення української преси засвідчують, що національна свідомість сокальчан дедалі зростала. Деякий вплив на її формування мало політичне товариство «Руська рада», засноване в Сокалі 1895 року з ініціативи краєзнавця священика Василя Чернецького — одного з перших організаторів читалень у Сокальському повіті.

Кілька літ згодом, коли в Сокалі поселився адвокат Євген Петрушевич — майбутній Президент Західно­української Народної Республіки — палітра громадсько-політичного життя міста і повіту стає більш різнобарвною. Зароджується товариство «Просвіта», відкривається казино «Руська Бесіда», виникають інші організації.

У Сокалі на цей час великої промисловості не було. Тут знаходились млини, ґуральні, цегельні заводи і тартаки.

Весною 1904 року сокальці приступили до будівництва церкви св. апостолів Петра і Павла. Протягом двох тижнів вони добровільно і безплатно копали траншеї під фундамент храму. Селяни з Ількович, Поториці, Завишні, Скоморох і Конотоп звозили дерево.

Урочисто, з участю багатьох мешканців міста і довколишніх сіл, закладався під церкву перший наріжний камінь. Тоді у фундамент вмурували фундаційну пергаментну грамоту, підписану духовенством і найбільш відомими сокальськими міщанами. Ця грамота була вкладена в пляшку. В неї умістили також по одному номіналу тодішніх австрійських монет.

Підрахували, що вартість церкви становитиме 240 тисяч корон. Повітова рада виділила для будівництва 3 тисячі корон, громадські організації — 600. Австрійський цісар Франц-Йосиф офірував на спорудження храму 4000 корон. Значну суму — 39 тисяч корон внесли парафіяни, громадськість повіту. Ще більшу — 55 305 корон — Рада християнська м. Сокаля [4] . В місті не було жодної родини, яка б не зробила пожертви на будівництво церкви. Та цих грошей теж не вистачило. Тому 30 тисяч корон довелось позичити в банку.

Коли дійшло до позолочення церковних хрестів — чимало міщанок віддали на це дукати зі своїх намист. Своєрідним «мотором-душею» спорудження храму був парох Василь Левицький. Йому папа Пій X надіслав за це грамоту, а для церкви подарував образ [5] .

Посвячення храму св. апостолів Петра і Павла відбулося 30 травня 1909 року. З цієї нагоди містом пройшли кінні загони поторицької «Січі» та сокальського «Сокола».

Та попри помітний поступ у національному відродженні не вистачало української інтелігенції', яка б повністю взяла на себе просвітницько-духовну діяльність, організаційну роботу в політичному й економічному житті Сокаля й повіту. Цим в основному займалися юристи Володимир Матвієвський, Євген Петрушевич, учителі Петро Будзінський, Йосиф Раковський, священик Василь Левицький, маляр Василь Коцко, Роман Перфецький, міщани-хлібороби Антін Караван, Василь Лихограй, Яків Семенюк, Данило Вибранець та інші. Найбільш активна інтелігенція об'єднувалася навколо адвоката Євгена Петрушевича, який у 1907 році, а згодом у 1911-му, був обраний послом австрійського парламенту від округу, до якого входили Сокальський повіт і міста Броди та Радехів.

Євген Петрушевич чимало зробив для відродження Сокаля й повіту і мав прихильників та однодумців серед значної частини свідомого селянства, котре не піддалося впливам москвофільства і вело проти нього постійну боротьбу.

...Наприкінці 1906 року в Сокалі почало діяти товариство «Січ». Першим його кошовим вибрали Володимира Матвієвського — адвокатського кандидата, пізніше — Івана Драгана. «Січ» здебільшого займалася військовим вишколом молоді, готуючи її до майбутньої боротьби за кращу долю України. Вона проводила фестини, засновувала читальні «Просвіти». Членами «Січі» були в основному юнаки і дівчата. Для проведення своїх навчань це напіввійськове товариство збиралося на лісових галявинах Валівки. Хлопці вчилися стріляти. Робили це таємно, аби не довідалася влада. Популярність товариства дедалі зростала. 1909 року на його січове свято прибув до Сокаля «Січовий Батько», посол австрійського парламенту Кирило Трильовський.

На 1914 рік територія Сокаля становила 4926 моргів. Тут мешкало 11 609 чоловік. На чолі Сокальського магістрату був бургомістр Владислав Вейда [6] .

1 лютого 1914 року в Сокалі відбулося велике народне віче. У ньому взяло участь понад 1500 чоловік, які прибули сюди майже з усіх міст і сіл повіту. Міщани й селяни, присутні на вічі, протестували проти дій урядових інспекторів у Сокалі, які переслідували вчителів українських шкіл, вимагали від сокальського староства припинити гноблення селян різними грошовими карами, надати безплатну допомогу продуктами голодуючому населенню [7] .

Через кілька місяців «Січі» і «Соколи» взяли участь у «великому здвизі», який проходив у Львові і був приурочений 100-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Для багатьох юнаків Сокальщини він був останнім — насувалася гроза війн і розрухи. Вже в серпні 1914 року чимало сокальчан добровільно зголосилися стати у ряди Українських Січових стрільців. У списках бойових відділів Першого полку УСС числилось на 1 червня 1916 року тринадцять стрільців зі Сокальщини. Це Михайло Герус, Адам Павлюк, Іван Кічун, Антін Пущалівський, Володимир Козій, Михайло Мельник, Гриць Пура, Тимко Рупа, Іван Дмитрук, Степан Кобак, Семен Матрипула, Антін Кужем'як та Іван Шимко [8] .

Російський імперіалізм ніс на Західну Україну страшні погроми, руїни і насильство. Розв'язання світової війни перетворило Східну Галичину на арену жорстоких і спустошливих боїв армій австро-німецького блоку і царської Росії. Їх шквал прокотився й Сокальщиною.

Завдавши поразки австро-німецькій армії, російські війська захопили Галичину. Вже у перші дні війни перейшли в прикордонне тоді село Скоморохи і на­близилися до Сокаля. 13 серпня 1914 року в місті «господарювала» частина восьмої армії генерала О. Брусилова... Чимало солдат і офіцерів були вороже настроєні проти євреїв, а також проти всього українського. Це спричинилося до погрому в окремих містах і селах деяких установ і читалень. В цьому була й «заслуга» місцевих москвофілів, які з допомогою російського війська зводили порахунки зі своїми краянами. Та подекуди офіцери і солдати царської армії не робили місцевому населенню ніякої шкоди і знаходили з ним спільну мову.

До приходу російської армії Сокаль залишили майже всі представники австрійської влади й українська інтелігенція. Командування генерала Брусилова невдов­зі почало залучати селян навколишніх сіл до будівництва залізниці з Сокаля до Володимир-Волинського. За роботу давали цукор, рибу, м'ясо.

У липні 1915 року на території Сокальщини почався наступ австро-німецьких військ, якими командував маршал А. Макензен. У ході бойових дій, які також велися поблизу Сокаля й на правобережних висотах Західного Бугу, вони протягом 16—27 липня полонили багато російських солдатів і 35 офіцерів.

Після відступу російської армії з нею пішло чимало москвофілів з сіл Добрачина, Скоморох, Теляжа, Завишні, Ількович, Городилович та інших. Але невдовзі більшість їх повернулося.

Усіх, кого запідозрювали у прихильному ставленні до росіян, австрійська влада нещадно карала, кидаючи за колючі дроти Талергофу, де серед 100 тисяч галичан загинуло чимало населення Сокальщини. Особливо жорстоко поводились з нашими людьми мадярські солдати і офіцери. В селі Скоморохи військово-польовий суд засудив до повішення 27 селян і 2 священиків [9] , які виходили зустрічати російські передові загони. Безперечно, що поміж них були і місцеві москвофіли.

Тоді ж за вироком австрійського суду повісили лісового сторожа з цього села Семена Шпорлюка.



[1] Steczynski M.B. Okolice Galicyi. Lwow, 1847. S. 115.

[2] Українська літературна енциклопедія. К., 1990. Т. 1. С. 65.

[3] Батьківщина. 1890. № 43-44.

[4] Маринович  Йосиф. Коротка історія церкви в Сокали. Жовква, 1910. С. 42.

[5] Маринович  Йосиф. Коротка історія церкви в Сокали. Жовква, 1910. С. 42.

[6] Szematyzm krolestwa Galicyi I Lodomeryi z wielkiem ksiestwem Krakowskiem na rok 1914. Lwow, 1914. S. 524.

[7] Діло. 1914. Ч. 26.

[8] УСС Українські Січові стрільці. Львів, 1935. С. 145-155.

[9] Осетинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. Львів, 1954. С. 106.

 
назад      далі
 

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
19:30, 28 березня 2024 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
+380686916567