** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Історія

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"::

Сокаль і Сокальщина :: Історія :: І.Вашків Сокаль і Прибужжя

 

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

У ніч на 22 червня 1941 року Західний Буг спокійно ніс свої води у Віслу. А на його лівому березі закінчувались останні приготування до Другої світової війни.

О четвертій ранку на радянські прикордонні застави дзоти обрушився потужний шквал артилерійського вогню. Канонада тривала майже годину. Після неї лави німецьких військ проривались в напрямку Сокаля й усієї лінії кордону.

Четверта прикордонна комендатура і 781-й полк 124-ї стрілецької дивізії не змогли вчинити німцям жодного серйозного опору, і наступ продовжувався. Майже 200 танків зі символікою третього Рейху безперешкод­но форсували Західний Буг. О п'ятій ранку гітлерівське військо вже крокувало Сокалем. Так закінчились 22 місяці більшовицького господарювання у місті над Західним Бугом.

Чимало німецьких солдат і офіцерів, які ввійшли в Сокаль, були напідпитку, грали на губних гармонійках і співали пісень. Аби врочистіше відзначити свою перемогу, вони зламали двері крамниці, в якій були ящики зі спиртним, і почали пригощатися горілкою.

Зранку, 22 червня, сокальці розбили замки місцевої тюрми і визволили майже 40 людей. Політичних в'язнів серед них було мало. Їх у райцентрі довго не затримували — відвозили до Львова.

У числі тих, які прийшли на допомогу в'язням, були студенти Сокальської педагогічної школи Іван Максимець, Павло Прокопчук, Василь Павлюк...

Член ОУН з 1941 року Іван Максимець розповідає:

« — У перші дні війни в Сокалі створено українську міліцію, котра взяла під охорону млин, банк, крамниці та інші об'єкти. Скоро набралось хлопців на цілий курінь, яким командував Лесь Бабський. Ми мали казарму. Вишкіл вели німці. Потім формуванням народної міліції зайнявся Петро Щудло. У вересні ми довідались, що гестапо замисляє проти нашої міліції недобру справу. Аби його акція не застала нас зненацька — ми за одну ніч сховали в надійні місця всю зброю й подалися хто куди. Чимало міліціонерів перейшло в підпільні боївки. Тоді Лесь Бабський утворив боївку служби безпеки Потім він став одним з керівників обласної СБ.

Невдовзі у місті появилося гестапо, яке розпочало масові арешти і розстріляло майже 300 чоловік, пере важно євреїв, а також першого секретаря Сокальського райкому компартії О. Мулявку, голову виконкому міської ради М. Цілому та інших представників радянської влади. Такою ж була доля двох пожежних команд, створених у Сокалі незадовго до війни.

Німецький артобстріл наніс місту чимало руйнівних ран. Їх число збільшили вибухи бомб, які скидали пілоти в перші дні війни на німецьку техніку. Жертвами їх осколків стали мирні жителі.

Перший день війни приніс велику трагедію в село Перв'ятичі — гітлерівці розстріляли понад 20 його мешканців. Це була безглузда помста за те, що черво-ноармієць, який заховався між тінисті крони липи, убив німецького офіцера.

Розбушувались і «визволителі». 23 червня 1941-го солдати НКВС замордували невинного двадцятилітнього мешканця с. Сільця Василя Турка — сина дяка. Вони викололи йому очі, відрізали вуха, язик...

Чотири дні згодом подібне повторили три червоноар-мійці в селі Лучицях. Вони забрали з церкви греко-католицького священика Мартина Миколайчука, котрий правив Службу Божу, та пароха Івана Петригу. Разом з ними вивели за село також синів священиків — Теофіла та Володимира. Їх там розстріляли і кинули в яму, яку перед тим змусили Теофіла і о. Мартина викопати.

На початку війни найбільше страждань, смертей і мук випало на долю звичайних рядових Червоної Армії, які, знемагаючи від потужних ударів німецької мілітарної армади, густо встеляли своїми тілами поля, сіножаті і ліси Сокальщини. Доволі правдиво розповів про це 1942 року у своїх спогадах «Як український народ обороняв соціалістичну батьківщину» (Календар «За народ») один із командирів запасу Червоної Армії, який із зрозумілих причин заховався під псевдонімом «Іванко». Ось як змалював він події цих днів:

«Вже третій день війни я в штабі 3-ї кавдивізії, яка сховалася в лісі недалеко від Мостів Великих. Командувач дивізії генерал-майор Малеєв склав план оборони, згідно з яким полки зайняли оборону. Оборона иаиш після двох завзятих боїв не витримує німецької військової стратегії і тактики. Німецька артилерія та літаки завдають нам нищівних ударів, тому більшість наших військ прикована до лісу. Наших літаків зовсім нема на фронті. Командири і політруки охоплені неймовірною панікою і страхом: ведуть лише до передових ліній доручені їм підрозділи і потім поодинці тікають. Бійці щоденно гинуть, та їх трупи ніхто вже не хоронить. Ранені часто залишаються без будь-якої медичної допомоги, стікають кров'ю гинуть...  Всі спали на передових позиціях не роздягаючись і не роззуваючись, в тісних окопах: під голову кулак, під боком болото, коло серця торби та шмаття. Ніхто ніколи не вмивався. Багато бійців з початку війни (4-5 днів) нічого не їли, бо наші машини з харчуванням завжди далеко знаходились у тилу і першими тікали при відступах...*. За нашим фронтом знаходилось багато енкаведистів, які займалися тим, що виловлювали втікачів і без суду розстрілювали Здатися в полон теж було тяжко — політруки стріляли в спину» [1] .

За розвитком бойових дій у зоні Великих Мостів уважно стежили бандерівці. Як тільки радянські прикордонні війська почали залишати казарми — вони відразу зайняли приміщення і «реквізували» наявну матеріально-технічну базу. В казарми було невдовзі поселено кілька сотень юнаків для військових навчань і створено тут школу старшин. Її комендантом стан Дмитро Грицай, який згодом був шефом Головного штабу УПА і знаний як генерал Перебийніс [2] .

Серед викладачів і керівництва школи працювали майбутній полковник УПА Олекса Гасин («Лицар») та один з провідних членів ОУН Петро Ковальський.

До 1939 року військові казарми у Великих Мостах були власністю польської школи поліції.

З перших днів німецької окупації у Сокалі почала діяти тимчасова повітова управа, яку очолив колишній директор середньої школи Степан Ріпецький. Вона була як посередник між українським населенням і німецькою владою. При управі працював уряд народної освіти і пропаганди. Він видавав щоденну газету «Українські Вісті», проводив реформи в шкільництві і намагався реанімувати завмерле з 1939 року громадське та національно-культурне життя повіту.

На Сокальщині часто можна було побачити українську народну міліцію, яка в перші місяці війни чимало зробила для утримання порядку, але дедалі більше розуміла, що в умовах окупації її майбутнє стає безперспективним і непевним. Міліція супроти волі гітлерівців повсюдно збирала зброю і ховала її у найбільш надійних місцях — «до кращих днів». Представникам німецької влади вона здавала лишень непридатні старі карабіни... Повітову команду міліції очолював один з провідних членів ОУН Іван Бойко — пізніше в'язень гітлерівського табору смерті Авшвіц.

Керівництво повітової управи знало, що в умовах німецько-радянської війни усю відповідальність за долю краю взяла на себе ОУН під проводом Степана Бандери. Тому воно всіляко сприяло в наданні допомоги Похідним групам націоналістів, які, перейшовши кордон на Західному Бузі й Солокії, мали формувати на звільненій від більшовиків території українську державну владу й адміністративний апарат. Чимало членів Похідних* груп зупинялось на деякий час у Сокалі. 28 червня 1941 року сюди прибув один з чільних діячів ОУН, керівник північної Похідної групи Микола Климишин. У своїй книзі «В поході до волі» він згадує:

«...У Сокалі застав уже українську владу. ОУН в повному розгарі праці. Знаходжу Вол. Макара — свого шкільного друга. Від нього дістаю добрі новини. В Сокалі є вже два рої, з якими не було зв'язку. Один з них перший перейшов через Солокію.

Там дістав теж порожній дім як похідний зв'язковий вузол для групи...

...У Сокалі зібралося велике число друзів, що дуже прагнули бодай поглянути на Львів і відвідати своїх рідних. Я вибрав 15 з них, дав їм листи до М. Лемика й Ярослава Отецька та домовилися з ними, що мають долучитися назад до моєї групи в Рівному або в Житомирі» [3] .

30 червня 1941 року у Львові проголошено Акт відновлення державності України. Та оскільки через незадовільні засоби комунікації і зв'язку мало хто про цю подію знав — повітовий провід ОУН вирішив донести її суть і важливість до ширшого загалу громадськості. 6 липня 1941 року біля церкви св. апостолів Петра і Павла в Сокалі, де стояла прикрашена національними прапорами святкова трибуна, зібралося багатотисячне віче. До людей звернувся з промовою провідний член ОУН, в'язень польських тюрем Володимир Макар. Він сказав, що йому випала велика честь сповістити громадян Сокальщини про Акт відновлення української державності на звільненій від ворога землі, що в ці дні з тюрем повертаються відомі революціонери, які головну мету свого життя вбачають у вірному служінні українському народові. Промовець закликав усіх бути вірними ідеї незалежності України, без огляду на те, що може принести народові німецько-совєтська війна...

Промова Володимира Макара, а також його заклики «Хай живе Українська Самостійна Соборна держава!», «Хай живе непереможна українська нація!» перерива­лися спонтанним тисячоголосим «Хай живе!», «Героям слава!» [4] .

Потім мав слово голова тимчасової повітової управи Степан Ріпецький.

Через кілька днів цей всенародний порив до волі й державності почав пригасати. Гітлерівці брутально ліквідували Українське державне правління у Львові, кинули у тюрми окремих його членів. Німці квапливе і рішуче запроваджували свої порядки. Головну площу Сокаля назвали іменем Адольфа Гітлера. Комендант міста Гуммель Гроскранцебург підготував спеціальні «Звернення до громадян Сокальського повіту», в якому виклав позицію влади щодо деяких її поточних завдань і обов'язків населення.

Німці значно змінили адміністративно-територіальний поділ і створили округи та волості. Частину Сокальщини разом з Радеховом прилучено до Кам'янко-Струмилівської округи, в якій налічувалося 19 волостей. На частині колишнього Сокальського повіту створено п'ять волостей: Тартаківську, Сокальську, Стенятинську, Пархацьку й Корчинську, в які увійшла приблизно однакова кількість сіл.

Політичний клімат у місті над Західним Бугом був дещо невиразним. Тут окрім ОУН-бандерівців мала постій доволі чисельна група ОУН-мельниківців. Остання почувала себе більш дозвільно й у перші місяці війни діяла легально. Приміром, курінний «Січі» ОУН-мельниківців повідомляв через газету «Українські вісті», що 24 серпня 1941 р. о 10 годині на спортовій площі «за великим паровим млином» у Сокалі відбудеться збірка ОУН-мельниківців [5] .

У вересні 1941 року німецька влада звернулася до мешканців Сокаля, щоб вони здали наявну в них зброю, застерігши, що винні в її подальшому зберіганні будуть скарані смертю, а тих, які зривають поставки продукції і харчів, чекають в'язниця або штраф 1000 золотих.

У жовтні 1941-го відбулася реорганізація повітової управи. Її замінив Сокальський повітовий комітет, який мав такі референтури: організаційну (референт Ярослав Йонак), фінансову (Юліан Ліскевич), культурної праці (Євген Гриньків), суспільної освіти (Володимир Макар), виховання молоді (Мирослав Пшеп'юрський). Адміністратором став Роман Лонкевич, секретарем — Микола Нечай. Як відомо, в цій структурі мала своїх довірених людей ОУН [6] .

Під егідою повітового комітету досить активно працювало видавництво «Вісті». Воно протягом 1941 року випустило праці Івана Крип'якевича «Мала історія України», «Боротьба Європи за визволення», твори Богдана Кравціва «Під чужими зорями», Івана Ясенка Боротьба України з Москвою», Дмитра Штикала — «Дума про Березу Картузьку», Нестора Ріпецького — «Поворот», «Думки на вітрі» та інші. Крім того, видрукувано календар-альманах «Вільне слово», збірник «Наші пісні», різні листівки, а також настінний календар і Тризуб. Сокальське видавництво «Вісті» друкувало твори, що були на той час найбільш потрібні, працювали на ідею боротьби за незалежність України. Нині вони вже стали бібліографічною рідкістю, а то й раритетами

Німецькі «комісари» від преси зробили все можливе, щоб весною 1942 року місто залишилось без засобів інформації. Припинено видання часопису «Сокальське слово», який кілька місяців заміняв закриті «Українські вісті», ліквідовано видавництво.

У 1942 році німецька поліція безпеки і гестапо почали все активніше шукати серед сокальчан ворогів Рейху. Почастішали арешти. Гітлерівці ув'язнили колишнього голову Сокальської міської управи Степана Ріпецького, редактора газети «Українські Вісті» Нестор Ріпецького, урядовця Любомира Олексина, працівника так званого «лігеншафту» Петра Щудла, директора школи Осипа Каравана та інших. Іванові Шевчуку (родом з с. Шарпанців), який був кур'єром ОУН, довелося звідати таборів смерті Авшвіцу і Мавтгаузена. Його теж арештували в 1942-му. В концентраційний табір Авшвіц кинули Михайла Климчака [7] , вихідця з с. Себечева, який закінчив Перемишльську духовну семінарію, священика Юрія Ковальського [8] (нар. у с. Ванові), випускника гімназії Ореста Мульку с. Поториця).

Смерть колишнього провідника Екзекутиви ОУН Сокальської області, міністра політичної координації в Українському тимчасовому державному правлінні (1941) Івана Климова, якого замучило гестапо, а також розстріл міністра лісівництва з Державного правління — Андрія П'ясецького (родом з с. Реклинця) й убивство багатьох невинних людей посилили на Сокальщині антинімецькі настрої.

Окупація принесла Сокалю чимало матеріальних збитків і втрат: пограбовано банк, музей, телеграф, забрано всі цінності, вивезено устаткування електростанції і деяких підприємств, знищено чимало будинків. Сокальщині було нанесено збитків у роки війни на 7 286 755 карбованців.



* Спогади подано скорочено.

[1] За народ. Календар на 1942 рік. Львів, 1942. С. 224-227.

[2] Мечник Степан. ОУН і розбудова української держави. Львів, 1993. С. 21.

[3] Климишин Микола. В поході до волі. Торонто, 1975. Т.1. С. 318-319.

[4] Стецько Ярослав. 30 червня 1941. Торонто, 1967. С. 385-386.

[5] Українські вісті (Сокаль). 1941. № 40.

[6] Українські вісті (Сокаль). 1941. № 92.

[7] В боротьбі за українську державу. Вінніпег, 1990. С. 1009.

[8] В боротьбі за українську державу. Вінніпег, 1990. С. 1011.

 
назад      далі
 

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
18:51, 15 грудня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464