** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина :: Історія

Історія

Євген Стефанишин,

Розвиток торгівлі і промислу в Cокалі і повіті між двома світовими війнами.

Надбужанщина-Т.3- Нью-Йорк.-Париж-Сидней-Торонто, 1994.-с.264-2731

Однією з причин довголітнього поневолення нашого народу було те, що міста в Україні були опановані чужинцями. Перед Другою світовою війною дійшло до того, що половину, або й більшість, населення наших міст становили жиди, а решту мешканців творили більш-менш по рівній частині українці і поляки.

Так було і в Сокалі, який у 1939 році нараховував кругло 12 000 населення, в тому 6000 жидів і по 3000 українців та поляків.

По розвалі Австро-Угорської монархії і прилученні Галичини до Польщі торгівля в Сокалі була майже в 100% у жидівських руках. В центрі міста була тільки одна українська крамниця, "Народня Торгівля", та дві польські, підтримувані державною адміністрацією, а саме "Складніца" та "Кулко Рольніче" з машинами і знаряддям для сільського господарства. Крім того була ще мала українська крамничка мішаних товарів Семена Сеніва. Великого промислу в Сокалі взагалі не було. До найбільших тодішніх промислових підприємств у Сокалі треба б зарахувати п'ять цегелень, з того чотири жидівські й одна польська, далі чотири парові млини, в тому два жидівські, один український — Євгена Смішка та один, найбільший, барона Ватмана, який молов і вивозив муку навіть за кордон, а крім того мав міську електрівню. При двох млинах, Євгена Смішка і одному жидівському, були також тартаки. Була ще над Бугом більша бетонярня, що виробляла цементові бетони для каналізації і криниць, плити для хідників і т. п.

Щодо ремісництва, то тут був більший відсоток жидів у деяких родах ремесла, а менший в інших. І так, майже всі бляхарі, склярі, кравці, золотарі і годинникарі — це були жиди, а малярі, мулярі, теслі, столярі, шевці, ковалі — українці або поляки. Власником єдиного механічного підприємства, що виконувало направи машин і моторів, та інші роботи в металі, був німий українець Н. Левицький. Він затрудиював у своїх верстатах який десяток робітників — механіків і челядників.

На жаль, його підприємство зовсім підупало по його смерті в 1928 р., бо він залишив також німу жінку і двох неповнолітніх синів, отже не було кому провадити далі таке підприємство. Цю прогалину заповнив поляк Яворський, відкриваючи нові механічні верстати при вул. Колонії, перезваній пініше на вул. Країнського. Яворський затруднював до 20 робітників — механіків і челядників.

Такий невтішний образ торгівлі і промислу на початку 1920-их років був для нас, українців, пересторогою, але водночас і дороговказом, що ми повинні робити, щоб стати господарями на власній землі. Майже в кожному селі була жидівська корчма і крамниця, де селяни, купуючи товари першої потреби, як сіль, цукор, нафту, мило тощо, обов'язково випивали при тому одну чарку горілки, або й більше. Часто ця торгівля була обмінна, бо селяни, із-за недостачі гроша, продавали там же, по знижених цінах, плоди свого господарства, як збіжжя, кури, яйця і т.п. Щоб набути інші необхідні предмети для свого господарства, селяни мусіли їхати до міста і купувати все в чужих крамницях. Після програшу наших визвольних змагань стало самозрозумілим, що такий жалюгідний стан торгівлі і промислу по наших містах і селах не може довше існувати, отже ми мусимо його цілковито змінити на нашу користь. Тоді в цілій країні піднято гасло: " Свій до свого!", щоб українці купували лише в українських крамницях. Для осягнення цієї мети треба було насамперед повести освітню й усвідомлюючу роботу серед найширших мас населення та громадити капітали для відкривання власних кооперативних крамниць.

Тому що в нас не було капіталістів, єдиним успішним шляхом до розвитку української торгівлі став тоді кооперативний рух. По селах закладано швидким темпом кооперативні крамниці, так що незабаром всі сто сіл у Сокальському повіті мали вже свої кооперативи, а торгівля по селах почала переходити з жидівських рук в українські. Щоправда, ще деякий час існували по селах жидівські крамниці, переважно у виді корчем, але й на них прийшов кінець, коли кинене товариством "Відродження" гасло — бойкотувати алькогольні напитки — почало переводитися в життя. У вислід такої солідарної акції, жиди не мали вже що робити по селах, отже хоч-не-хоч мусіли їх покидати, виїжджаючи до міст. Перед Другою світовою війною майже всі сільські корчми в цілому повіті були практично зліквідовані.

Коли по селах організувалися кооперативи, в Сокалі одночасно, в 1923 р., був зорганізований - майже ні з чого — Повітовий Союз Кооператив. На початку він приміщувався в малому дімку при вул. Шляхетській, напроти церкви св. Михаїла. Але вже по 3-4 роках це приміщення стало зовсім невистачальне, а Повітовий Союз був уже спроможний набути на власність велику площу при головній Львівській вул., перезваній на вул. Косцюшка, під числом 21-23. Ця площа, довга на кількасот метрів, тягнулася аж до вул. Шашкевича. Повітовий Союз побудував на цій площі муровані будинки для урядових приміщень і для товарових магазинів. Одночасно ПСК відкрив першу українську книгарню і крамницю канцелярійного приладдя поблизу церкви св. Петра і Павла; керівником її був дир. Семен Тарнавський. Пініше її перенесено до власного будинку, теж побудованого ПСК на власній площі, при самому фронті вулиці. Тут, крім книгарні, містилася ще крамниця з манафактурними виробами та чайня, де приїжджаючі з далеких сіл кооперативні справники завжди могли підкріпитися перекускою і чаєм, та ще й заграти в білярд. Керівником крамниці був Мирон Полішко, довголітній працівник ПСК.

До 1930-их років торгівля нафтою і яйцями була всеціло в жидівських руках. ПСК також був змушений купувати нафту в єдиній жидівській гуртівні, аж доки сам не став гуртівником, заклавши великі підземні збірники-цистерни на власній, ще побільшеній, площі.

В самому Сокалі було електричне освітлення, але й тут не всі доми його мали, тому користувалися вечорами, як і всюди по селах, нафтовими лямпами. Нафту ("камфіну") постачав тепер усі м наш ПСК. Коли по селах не стало жидівських крамниць, кооперативи скуповували яйця безпосередньо від селян і доставляли їх до Повітового Союзу як гуртівні; тут їх пересвітлювали, пакували у скрині і висилали на крайо­вий ринок, або на експорт прямо до А нглії.

Свій буйний розвиток завдячував Повітовий Союз Кооператив у Сокалі трьом директорам, недавнім українським січовим стрільцям: енергійному і підприємчивому інж. Юрієві Шепаровичеві — начальному директорові, Василеві Чарнецькому — торговельному директорові і Федорові Микулякові — організаційному директорові. Для кращого і більшого розвитку кооперації була створена в Белзі філія ПСК під керівництвом дир. Ярослава Сербина. Тому що сусідній ПСК в Радехові мав свої фінансові й організаційні труднощі, сокальський Повітовий Союз Кооператив перебрав також і його в орбіту своїх впливів. Був передбачуваний і пляновании дальший розвиток нашої кооперації, але Друга світова війна все це нагло знищила.

Дещо пізніше від споживчої кооперації почала розвиватися в Сокальщині молочарська кооперація. Селяни з поблизьких сіл могли збувати молоко і свої молочарські продукти в місті на ринку, якщо не мали вже своїх постійних відборців. Але селяни з подальших сіл не мали такої можливости, а взимі це було й не до подумання. Тому молочарську кооперацію засновано спершу в Угринові, одному з більших сіл повіту, а при тім одному з найсвідоміших. Парохом тут був о. Іван Кашубинський, духовний провідник і великий патріотичний діяч у повіті. За його почином збудовано в Угринові великий мурований поверховий "Народній Дім", де знайшли свої приміщення всі місцеві товариства й установи, а при них, очевидно, містилися і діяли також кооператива і молочарня.

Піонерами розвитку молочарської кооперації в Сокальщині були інженери Петро Стефанівський з Угринова та Михайло Блащук із Забужжя. Вони організували по селах відборчі станиці з центрифуґами, які в свою чергу відсилали до Районової Молочарні в Сокалі повне або збиране молоко і сметану для дальшого виробу молочних продуктів, як масло і різного роду сир. У Районовій Молочарні перевірювали якість молока і відсоток товщу в ньому. Вона приміщувалася у власному мурованому домі, збудованому для цієї мети на передмісті окаля над потічком, при вул. Вишневських 11. Плян будови молочарні робив місцевий архітект Володимир Заставний і він теж керував її будовою. Директорами її були: Михайло Блащук, Петро Стефанівський, Степан Томашівський і — пізніше — Лука Крук, а молочарським техніком був Любомир Крохмалюк.

В Сокалі, в будинках міського базару, була відкрита крамниця Районової Молочарні, де продавалися відомі з доброї якости всі молочарські продукти для місцевого населення; вела цю крамницю п-а Марійка Стефанишин. Але головна частина цих продукті ішла до "Маслосоюзу" у Львові, звідки їх відсилано на дальші крайові ринки збуту і на закордонний експорт. Можна сказати, що напередодні вибуху Другої світової війни молочне господарство в Сокалі і в повіті було майже цілковито опановане українцями.

Розвиток торгівлі причинився до поступового нагромаджування капіталу в українських руках і — в дальшу чергу — до розвитку банкової установи, якою була заснована ще перед Першою світовою війною щадничо-позичкова каса. Ця установа мала свій власний, досить обширний, мурований дім при головній вул. Косцюшка, мабуть під числом 29. Там, крім приміщень для власних потреб каси, містилися ще — у фронтових кімнатах — канцелярії адвокатів: д-ра Олександра Ріпецького, а по його смерті д-ра Романа Перфецького, який був теж послом до варшавського сейму, а в задніх кімнатах була канцелярія і помешкання інженера-землеміра Олекси Винникова. Після Першої світової війни ця наша каса розвивалася слабо, головно через валютову нестабільність і брак оборотового капіталу, але теж і через брак доброго керівництва установи. Урядовцями і водночас діючими директорами були: Ковальчук, а після нього Микола Олекса з Боратина. Великим кроком вперед стало доосновне переорганізування каси в 1928 році, коли то вона прийняла новий статут і назву "Українбанк". Начальним директором Українбанку став Володимир Кохан, тоді вже посол до сейму у Варшаві. Це була енерґійна людина з великим організаційним хистом. Під його керівництвом і при співпраці такої ж доброї дирекції ПСК, Українбанк почав розвиватися й рости дуже швидким темпом. Для ведення і полагоджування своїх аґенд банк мав чотирьох постійних платних урядовців, а напередодні Другої світової війни ще й практикантів. Головними книговодами були п-ни Ліда Книш і Ольга Гапанович, яка була одночасно й касиркою.

Українбанк розпочав свою діяльність пропаґандивною акцією за збиранням ощадностей, навіть найдрібніших. Зібравши більше капіталу, він міг уділяти більше позик потребуючим, які ставали його членами як кооперативного банку, вплачуючи членські уділи відповідно до висоти затягненої позики (10%). В той спосіб банк швидко збільшував свій капітал, а це в свою чергу давало йому змогу отримувати кредити у Центробанку у Львові. Крім звичайних одно- або дворічних векселевих позик, Українбанк почав уділювати своїм членам — приватним купцям — короткотермінові (2-3-місячні) так звані есконтові векселеві позики. Зайво й казати, що Повітовий Союз Кооператив, "Народня Торгівля", Районова Молочарня, а відтак усі сільські кооперативи — складали свої уторговані гроші тільки в Українбанку, на т. зв. біжучий рахунок. Це був чековий рахунок (конто), який уможливлював членам безготівкове полагоджування розрахунків чеками. Банк платив низький відсоток, відповідно до протягу часу і висоти суми на конті, а в разі нестачі фонду на конті сам покривав чеки такими ж низькопроцентовими позиками до умовленої висоти. Це було вигідне і для банку, і для власників конт. у 1939 р. оборот Українбанку в Сокалі перевищив суму 1 мільйона злотих, отже наш банк був у той час дійсно найбільшою і найактивнішою фінансовою установою в повіті. Сума обороту Промбанку в Сокалі за перший рік праці, 1938 р., була 874 202.00 дол., як подає управитель того банку Семен Романів, який зберіг балянс банку з того часу.

Була ще в Сокалі польська урядова "Каса Ощадности" при вул. Міцкєвіча і "Каса Залічкова", що містилася коло будинку гімназії, але вони не зуміли розгорнути такої широкої діяльности, як Українбанк.

В половині 1930-их років почала розвиватися в Сокалі також приватна некооперативна торгівля. В тому часі в місті, як і по селах, було вже більше число молоді з високою або середньою освітою, яка не могла знайти для себе відповідної праці ані в державних урядах і установах, ані в інших підприємствах. Ці безробітні молоді українські інтеліґенти, серйозно шукаючи відповідного зайняття і праці для себе, ішли звичайно у приватну торгівлю. Тому що наша споживча кооперація не мала пригожих обставин для свого повного розвитку в місті, бо більшість українських мешканців Сокаля жила на передмістях, то цю прогалину цілком добре могли заповняти купці-приватники. І так, при вул. Шевченка відкрили споживчу крамницю Лев Худик і Павло Мигаль, на передмісті Бабинець була крамниця Олександра Чижа, при вул. Країнського крамниця Романа Гринюка, на розі вулиць Тартаківської і Шашкевича — крамниця Богдана Сисака, при вул. Шашкевича — Володимира Звадюка, а на Забужжі — Володимира Вибранця. "Народня Торгівля" стала для цих крамниць гуртівнею, де всі наші приватники купували потрібні їм товари і таким чином причинялися до дальшого її зростання. Ця наша заслужена господарська установа швидко поширила свою діяльність на продаж дерева і вугілля для опалювання, а також дістала ліцензію на відкриття повітової гуртівні алькогольних напитків. Це була єдина така гуртівня, де приватні шинкарі і ресторани могли набувати монопольні продукти. Іронією долі було те, що на тому відтинку головними відборцями були жидівські і польські підприємці, бо українці послідовно поборювали алькоголізм завдяки пропаґанді Т-ва "Відродження". Все таки "Народня Торгівля" мала значні прибутки з продажу монопольних "гарячих" напитків, так що в короткому часі могла набути декілька вантажних автомашин, якими привозила зі Львова потрібні товари не лише для себе і для Повітового Союзу Кооператив, але й для приватних купців. А до Львова возили ті автомашини продукти Районової Молочарні, ПСК та ін.

"Народня Торгівля", що була знищена воєнними діями Першої світової війни, почала відновлювати свою діяльність по закінченні війни. Директором її був п. Рак, а книговодом і касиром довший час була Осипа Ліськевич. З бігом часу крамниця "Народньої Торгі влі" розросталася. Велике її оживлення і ріст наступили тоді, коли б. 1928 року її директором став Володимир Величко. Він був незвичайно енергійною і меткою людиною з непересічним купецьким хистом. Крамниця наповнилася різнорідними і доброякісними товарами, тож не диво, що там заспокоювали свої потреби навіть найвибагливіші покупці, без уваги на національність і не тільки з самого міста, але й із повіту. Заступником директора і керівником відділу продажу монополів був також досвідчений купець Микола Петриченко. В 1930-их роках, аж до вибуху війни, книговодом і касиром була Стефа Дацько, а для обслуги покупців було кілька "суб'єктів", знаних із своєї чемности й услужливости.

Крім споживчих крамниць, почали відкриватися ще й інші роди українських крамниць, головно в центрі міста. Невдовзі було вже в Сокалі кільканадцять наших купців, які зорганізувалися в "Союз Українських Купців і Промисловців" (СУКіП) і почали видавати свій часопис, тижневик Голос з-над Буга. Під такою назвою друкувався в Сокалі український часопис в часі української державности 1918-19 рр., під редакцією гімназійного професора Ярослава Біленького, який по війні перенісся до Львова. Відновлений Голос з-над Буга друкувався в друкарні Ґлязера тиражем 500 примірників і давав всесторонні інформації про життя українців у повіті. Головним редактором часопису був Петро Стефанишин, а відповідальним — Євген Томчак, голова сокальської філії СУКіП, власник крамниці з залізними товарами і фабрички мила "Центроторг", яка виробляла, крім мила до прання, також пахуче туалетне. Фінансовою базою видавництва Голос з-над Буга були реклямні оголошення місцевих купців і промисловців та кооператив, як рівно ж передплата часопису кооперативами, читальнями "Просвіти", священиками, вчителями й ін. у цілому повіті, а також земляками з Сокальщини за океаном — у Канаді й ЗСА. Один примірник часопису висипано до Конгресово ї Б бліотеки у Вашінґтоні. Комплект Голосу з-над Буга — це цінне джерело матеріялів для дослідника історії Сокальщини з рр. 1936-1939. Крім часопису, видавництво Голос з-над Буга видало ще збірку поезій Нестора Ріпецького п.з. Шляхом п лігрима і Календар-Альманах.

У відповідь на заклики в Голосі з-над Буга, щоб складати пожертви на фонд будови "Народнього Дому" в Сокалі, який мав коштувати понад півмільйона злотих, земляки Сокальщини в Канаді й ЗСА організували збірки і пересилали досить поважні суми на біжучий рахунок Народнього Дому в Українбанку.

Цей часопис дав також великий поштовх до розвитку приватного купецтва і промисловости в місті в повіті. Теодор Шиш і Андрій Тхір перші відкрили крамницю з мануфактурою при вул. Ожешкової, де продавали також білизну чоловічу й жіночу та різні речі для одягу та іншого щоденного вжитку. Другу крамницю з мануфактурою відкрив у міському базарі Наконечний. Крім того, в ярмаркові дні в Сокалі та в інших містечках появлялися наші меткішні хлопці, які продавали мануфактуру в т. зв. "страґанах" (маленьких будках). Раніше лише жиди торгували цими товарами. В міському базарі Петро Рачинський відкрив крамницю зі шкірою і шевським приладдям, а недалеко від ринку Михайло Іваницький влаштував крамницю з готовим взуттям, де продавав теж черевики відомої чеської фірми Батя. При головній вул. Косцюшка, недалеко ринку, появилася крамниця з хутрами і смушковими шапками Андрія Дячишина. Недалеко від нього Орест Іванець, у спілці з Василем Рибчуком, вів крамницю з готовими вбраннями і плащами. Як гриби по дощі, появлялися в Сокалі все нові крамниці. Григор Сосідко, старшина армії УНР, відкрив у центрі міста крамницю з радіоапаратами і радієвими частинами, як рівно ж направляв зіпсуті апарати. Ліда Книш, урядничка Українбанку, відкрила моднярську крамницю з жіночими капелюхами, а вела її Ґеня Малиновська зі Львова. Була ще друга така українська крамниця, крім однієї жидівської. Один з директорів Районової Молочарні, Любомир Крохмалюк, відкрив побіч народньої школи при головній вулиці цукорню "Оаза", де була також білярдова кімната. Це була друга з черги українська цукорня в Сокалі. Перша була заснована ще в 1928 р., називалася "Рококо" і містилася в домі радника Миколи Книша, але її власник, суддя Н. Грабовенський, мусів її закрити, коли його перенесли службово до іншого міста.

Біля церкви св. Петра і Павла Церковне Братство побудувало свій дім, де на першому поверсі знайшли собі приміщення читальня "Просвіти" і канцелярія "Сільського Господаря", а на партері була книгарня і крамниця з канцелярським приладдям Романа Гринюка і єдина нежидівська фризерня кол. "Усусуса" Зенона Годованського. Він затруднював також молоду українку зі Львова, яка робила перманентні зачіски паням. Крім того, на партері була домівка ремісничого товариства "Зоря", що мало свою духову ("дуту") оркестру з понад 20 інструментами. Важливу ділянку торгівлі склом і скляними виробами заповнив Мирослав Медвідь, відкривши при вул. Шляхетській першу того роду нежидівську крамницю, де крім віконного скла, мав також скляний та інший посуд тощо. Появилася також перша більша українська м'ясарня, що її власником був інж. Друневич. Меншу м'ясарню і ресторан, що містилися при вул. Косцюшка напроти ПСК, провадив Олександер Білик. До того часу торгівля воловим і телячим м'ясом , як і битою птицею, була виключно в жидівських руках, а свиняче м'ясо і вироби з нього продавали не-жиди в маленьких будках. Цілковито в жидівських руках залишилася ще торгівля сирими звіринними шкірами і деревним будівельним матеріялом та бляхарство.

Процес щораз сильнішого українщення міст вівся стихійно. Напередодні розвалу польської держави українське купецтво почало свій наступ також на менші містечка Сокальщини, як Варяж, Тартаків, Кристинопіль і Белз, де переважаючу кількість населення творили жиди. В колишному княжому городі Белзі було понад 75% жидів.

Коли кооперативна торговельна мережа і приватне купецтво були вже досить добре організовані, прийшла черга на другу фазу економічного розвитку, а саме на розвиток української промисловости. До того часу українські крамниці купували товари імпортовані або випродуковані в чужих підприємствах і фабриках. Отож, коли українська торговельна мережа була вже більш-менш наладнана, гасло " Свій до свого!" стало вже незадовільним і його доповнено, для гідного звучання, на "Свій до свого по своє!" Очевидно, для відкривання промислових підприємств і фабрик потрібний був більший капітал, який щойно почав нагромаджуватися. Однак і менший капітал міг бути корисний для малого населення. На цьому відтинку приватна ініціятива мала широке поле для діяння. Першим піонером у цій ділянці, як уже згадано, був Євген Томчак, голова філії СУКіП, який відкрив фабричку мила "Центроторг". Другим новим підприємством була фабричка содової води "Веселка", власником якої був підприємчивий мґр Володимир Небожук. Содова вода "Веселки" розходилася по цілому повіті через ПСК, особливо влітку, коли відбувалися літні забави і фестини. Той же В. Небожук відкрив на розі вулиць Косцюшка і Тартаківської оліярню і млин, де молов гречку. Знову ж у Кристинополі Еміліян Богачевський відкрив перший того роду млин, що виробляв вівсяні "платки". При вул. Країнського в Сокалі відкрилася українська пекарня Мартина Миколайчука. Давніша українська пекарня Н. Макарухи дуже підупала по смерті її власника на початку 1930-их років.

Приватні купці і промисловці, зорганізовані в СУКіП , заснували в Сокалі філію Промбанку, де складали свої виторги й ощадності та де діставали потрібні кредити в міру можливости. Одним із директорів Промбанку у Львові був мґр Мирон Богун з Цеблова, а в самому Сокалі філію Промбанку провадив Семен Романів.

Такий був стан української торгівлі і промислу в Сокалі до вибуху Другої світової війни. Боротьба за здобування міста ішла двома торами: через кооперацію і через приватних підприємців, які не поборювали себе, але взаємно собі допомагали і себе доповнювали. Для координації дій відбувалися спільні наради представників кооперації і СУКіП, а велику ролю в цьому напрямі відігравав часопис Голос з-над Буга. На жаль, не довелося бачити дальшого і ще більшого розвитку українського господарського життя, бо нагрянула Друга світова війна, а за нею цілковита ліквідація московсько-більшовицькими окупантами всіх наших здобутків, в тому теж господарських.

Від Редакції: Щоб доповнити і завершити статтю Є. Стефанишина, інж. Семен Романів (управитель Промбанку в Сокалі від липня 1937 р. до вибуху війни) подав додаткові інформації і деякі статистичні дані про українське купецтво в Сокалі.

До вищезгаданих купців у Сокалі треба зарахувати ще Левочка, Омеляна, Козака, Бориса Парфенюка та інших. Українські купці були розсіяні по цілому повіті, на що вказує звіт голови флії СУКіП, Євгена Томчака, на Загальних Зборах Централі СУКіП у Львові 2 лютого 1935 р. Про це пише видатний економіст, який тісно співпрацював з нашими купцями і промисловцями та був редактором газети Торгівля і Промисл, В. Несторович, у своїй книжці Українські купці і промисловці в Західній Україні, виданій в Америці 1977 р. На стор. 96 написано: "За 6 місяців 1934 р. здобуто 45 членів (СУКіП); зареєстрованих не-членів було ще 17. Філія мала вигляди стати великою, бо кількість приватників у повіті росла".

Далі на стор. 97 наводить В. Несторович звіт із Загальних Зборів філії СУКіП за 1936 р., які відбулися 28 лютого 1937 р., де стверджується, що "кількість членів зросла до 136 (не-членів було ще близько 60) і це віддзеркалювало зріст торговельних та промислових станиць, яких у Сокальському повіті нараховувано кругло 200".

В цій самій книжці, на стор. 251-252, автор наводить статистику про приватне купецтво, яку зладив Повітовий Союз Кооператив у Сокалі, а 3. Книш, тодішній працівник Центросоюзу, оформив це як статтю і помістив її в газеті Торгівля і Промисл 6 червня 1937 р. У цій статті подано, що ПСК у Сокалі охоплює 140 сіл на терені Сокаля, Белза й Радехова (в Белзі й Радехові Союз мав свої філії). На цьому надбужанському терені, як подає В. Несторович, був такий стан приватного купецтва: "у 39-ох місцевостях не було ні одного купця, а в решті 101 сіл жило 227 купців, розділених ось так по окремих районах:

  • Район Сокаль 116 або 51%
  • Район Белз 43 або 19%
  • Район Радехів 62 або 30%

За національністю було:

  • українців 132 або 58.15%
  • жидів 93 або 40.97%
  • поляків 2 або 0.88%

Себто, українців 58.15%, а не-українців 41.85%".

З поданої статистики видно, як наші купці, поруч кооперативних крамниць, розвивали купецький стан серед українського народу. Багато з тих селянських купців переносилися з часом до міст там збільшували український національно свідомий елемент.

Всі ці дані зображують стан нашого купецтва на кінець 1936 р., а до війни — майже три роки пізніше — цей стан збільшився, а головно по наших містах. Шкода, що ми немаємо на це даних, бо це був би показник живучости нашого народу.

 

"Народня Торгівля" в Сокалі.

   

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
17:03, 28 березня 2024 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
+380686916567