| Він звик давно: мовчати і терпіти.
Терпіти і мовчати. І чекать,
Що недруги набавляться, як діти,
Що сни самі собою відболять.
І плуга пер. І піт втирав солоний,
Припавши щирим серцем до землі.
І тішились чужі Пігмаліони
З німим тавром пігмейства на чолі.
І з бруду Галатей своїх ліпили,
Прикривши сором шатами брехні.
І хтось уже вважав його змалілим,
Надію колихаючи в труні.
І хтось уже поставив хрест на ньому,
Неначе перекреслив на віки:
Його одвічну пісню, вічну втому
І зорану ріллю. А він таки
Розправив дужі плечі в цім безладді
І випроставсь на повен зріст. І от –
Побачив світ увесь - який насправді
Великий і могутній - мій народ.
05.12.2004 р.
Любов Бенедишин
|
