|
За селом строчили скоростіли,
Рвалися гранатами в передрані,
Смерть шугала в димові з тротилу, -
Бились з москалями партизани.
Трьох півмертвих мучили поганці,
Вирізавши тризуби на чолах,
І, опісля, на Великдень вранці
Під парканом кинули край школи.
Сонце глянуло з-за хмар багрово,
Не паски несли мами, бабусі, -
Всіх людей зганяли примусово,
Пізнавати вбитих кожен мусив.
- Етот сын твой?! - ревкнули чекісти
Матері, що йшла сумна, пречиста,
Їй в очах пливли круги барвисті
І печаль тьм'янила небо чисте.
Вона ж вбитого впізнавала сина ...
Та в собі втаїла напад болю,
Уявивши в муках Україну,
І її страшну нужденну долю.
На синові погляд зупинивши,
Рятівна у мами зблисла думка, -
Захищати від наруги менших,
Від катів шукала порятунку.
Й мовила: - у сина сині очі,
А в цих ями кров'яні зіяють,
Повиймали дикі поторочі,
І тепер їх Бог лише впізнає
Подумки прощалась мати з сином,
З його тілом у синцях, у ранах ...
- Видно кожен по-геройськи гинув, -
Відповіла ворогові мама.
- Еще смеешь здесь при всех ругаться?!
Видишь - мы врагов своих убили!
Им хотелось украинской власти ...
-От за що над ними поглумились
Пошепки промовила матуся,
І дістала шомполом по спині,
І сивіли в неї коси русі.
І прощались з сином очі сині»
Володимир Сірко
|
