ст. 11

1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, у відповідь на це уряд вдався до масових і жорстоких дій. 27 вересня 1930 року у Сокальському повіті  польська каральна експедиція  почала свою терористичну акцію, яка отримала в історії назву «пацифікація». Тривала ця акція  до 15 жовтня 1930 р. До її  проведення були залученні військові та поліція. Пацифікація пройшла майже по всіх селах   Сокальщини. Повсюди вояки руйнували осередки культури українських громад, читальні, нищили їх майно, проводили арешти. Польській адміністрації не вдалося  призупинити національно- культурний розвиток у краї й ослабити боротьбу молодих, радикально  налаштованих націоналістів  проти польського режиму. Число тих, хто бажав вступити в ОУН, з кожним роком збільшувалося.
 З початком Другої світової війни всю відповідальність за долю свого краю взяли на себе  члени ОУН. Вони поставили перед собою завдання боротися з окупантами за відновлення вільної, суверенної Української держави.

У липні 1944 року, в ході проведення Львівсько – Сандомирської наступальної операції, радянські війська вдруге зайняли територію Сокальського району. З перших днів перебування  Червоної  Армії на території Західної України керівництво СРСР прийняло рішення  ліквідувати вогнище національно- визвольної боротьби українців і не допустити його поширення на території всієї України. З цією метою сюди були направлені значні сили каральних служб  НКВС, НКДБ та окремі військові частини. У нових умовах керівництво ОУН – УПА прийняло рішення змінити тактику та форми боротьби. Було вирішено уникати великих відкритих зіткнень з радянськими військовими частинами та перейти до підпільної партизанської боротьби  меншими відділами. Боротьба була жорстокою, затяжною і тривала майже 10 років.  У ході цієї боротьби українські національні сили зазнали великих втрат. Багато воїнів УПА і підпільників ОУН загинули або, потрапивши  в полон,  були заслані в ГУЛАГи. Репресій зазнали сім’ї та родичі учасників визвольної боротьби Сокальщини.
З перших днів встановлення миру почалася відбудова зруйнованого війною народного господарства: налагоджено виробництво цегли, почали випускати продукцію два цехи суконної фабрики,  млин та молокозавод. До 1950 року майже у всіх селах району були створені колективні господарства – колгоспи.
З розбудовою Львівсько-Волинського вугільного басейну на території Сокальщини розпочалося будівництво шахт, шосейних доріг, ліній електропередач, підприємств будівельної галузі. З 1961 року почав працювати комбінат «Укрзахідвугілля», управління якого знаходилося у Сокалі. На північній околиці Сокаля було побудовано завод хімічного волокна, на якому працювало 3,5 тис. робітників. Завод хімволокна припинив випуск продукції у 1998 році.
Із розвитком промисловості відбувалися зміни в структурі населення району. Значна кількість робітників, які працювали на новозбудованих підприємствах, приїхала зі східних регіонів України, а також з Російської Федерації  та  інших  республік колишнього Радянського Союзу.
Промисловий розвиток району позитивно вплинув на покращення умов життя мешканців Сокальщини. Однак  індустріалізація викликала погіршення екології довкілля. Забрудненість повітря, води і ґрунту  перевищувала допустимі норми, що призвело до погіршення здоров’я людей.
У середині 80 –х років XX ст. криза охопила майже всі сторони суспільно-економічного життя СРСР.  Програму виходу з  кризи запропонувало нове радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим. Ця програма отримала назву – «перебудова». Проте життя показало, що радянська система не піддавалася реформуванню. «Перебудова», ініційована радянським керівництвом згори, не досягла поставленої мети. Натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стала стимулом для посилення  революційних процесів «знизу». В боротьбу за перебудову включилися широкі народні маси, що в кінцевому результаті призвело до розвалу СРСР і утворення самостійних національних держав. 
В умовах комуністичного тоталітарного режиму появилася нова генерація борців-шістдесятників за порятунок нації, її духовності, культури і мови. Вони почали створювати підпільні і напівлегальні групи. Особливість їх опору полягала в тому, що шістдесятники відмовилися вести боротьбу збройним шляхом, а чинили опір виключно мирними, конституційними засобами. За свої переконання дисиденти зазнали переслідувань і  репресій. Серед них були вихідці з Сокальщини: Степан Хмара, Василь Розлуцький, Василь Макух, Роман Семенюк.
Вийшовши з тюрем в період горбачовської «перебудови», українські політв’язні – дисиденти пішли в народні маси, будили їх свідомість, надавали народному рухові організованості і ціле-спрямованості, наближали день здобуття  Україною незалежності.
На Сокальщині початок відродження припадає на літо – осінь 1989 року, коли виникають осередки Української Гельсінської Спілки, Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, Народного Руху України. Згодом ці громадські організації об’єдналися в єдиний Демократичний блок, який  виступив за створення національно – демократичних органів влади в районі. На виборах до Верховної Ради УРСР та місцевих  Рад, які відбулися в березні 1990 року, демократичні сили здобули переконливу перемогу. Від Демократичного блоку виборці Сокальщини обрали до Верховної Ради України