ст. 36

ніякого відношення до армії, був би політичною представницькою установою в офіційних виступах. Склад цієї установи ми мислимо такий: трьох представників має виділити Комітет Галичини і Буковини, четвертим членом включити колишнього галицького боротьбиста Устиновича, п’ятим – Сіяка (колишній курінний УГА).»⁶⁴  У додатковій телеграмі Х. Раковський писав, що Галревком не треба допускати ні до якого втручання в галчастини (ЧУГА – частини УГА, які залишилися в підпорядкуванні Червоної Армії), організація, адміністрація і політична робота яких повинні залишатися цілком за реввійськрадами, та не створювати ніяких військових відділів Галревкому.
Фактично Галревком, виконавчий орган ГСРР, з самого початку створення не мав ніякої влади. Вся повнота влади в Галичині — військова, політична, адміністративна — залишалася за реввійськрадами окупаційної Червоної Армії.
За період окупації, з 16 липня по 23 вересня 1920 року, на території Східної Галичини більшовики намагалися створити сільські, містечкові і повітові ревкоми. Виконавчим органом ревкому ставала міліція у складі 10—15 чоловік, який підлягав повітревкомові. Повітовий ревком, на відміну від сільських і містечкових, не обирали, його призначав Галревком.⁶⁵
У липні 1920 року Сокальщину окупувала 6-а кавалерійська дивізія Кінної Армії С. Будьонного, штаб якої знаходився в Радехові. «13 серпня 6-а дивізія розташувалася зі своїм штабом у Сокалі й створила тут «повітовий революційний комітет. До нього ніхто з місцевих, уповноважених громадою українців, не входив, але нова окупаційна влада поширила заздалегідь підготовлене «Звернення до населення Сокальщини», в якому закликала «боротися за встановлення і зміцнення радянської влади». У цьому зверненні були також рядки: «Воєнно-революційний комітет Сокальщини у лиці голови т. Бардина Терентія, секретаря т. Лесючка Івана, членів Кондратюка Івана, Волосянського Омеляна і Дзіка Йосипа взиває все населення міста Сокаля і повіту піддержати революційну владу в закріпленні завойованої свободи.»⁶⁶
Про те, якою була ця «революційна влада» і «армія визволителька», є свідчення самих членів Галревкому. У своєму листі від 6 вересня 1920р. член Галревкому В. Затонський писав: «На піхотні частини скарг майже немає… Єдина біда – кавалерія. Червонці здорово гуляють… Спочатку досить пустували тилові галіфе, яким дуже не сподобалося, що ми одразу наклали печатки на вцілілі крамниці і склади, інші навмисне приїжджали, щоб спекульнути на дешевці, «ганяли» коней, тероризували місцевий ревком. Зараз на них скарг менше, та й «бешкетували» вони більше в місті серед «буржуйського елементу».⁶⁷
Як «бешкетували» червонці 6-ї кавалерійської дивізії у Сокалі, записав у своєму щоденнику учасник походу в Східну Галичину, комісар, відомий письменник Ісаак Бабель: «26.08.20. Сокаль. Солдаты рыщут, ругают жидов, шляются без толку, заходят в квартиры, залезают под стойки, жадные глаза, дрожащие руки, необыкновенная армия. Организованное ограбление писчебумажной лавки, всё рвут, какие-то требования… Хозяйка от отчаяния ничего не соображает. Ночью будет грабёж города – все это знают.
Вечером музыка – начдив развлекается… Сестра идет прощаться к начдиву, это после всего, что было. С ней спали все. Сокаль – маклера и ремесленники — говорят мне: коммунизм вряд ли здесь привётся.»⁶⁸
Про «грабіж і руйнування» з боку військових говорив член Галревкому І. Сіяк.⁶⁹
Спроба Галревкому провести мобілізацію населення Галичини не вдалася у зв’язку з тим, що у вересні ситуація на Північно-Західному фронті різко загострилася, тоді Галревком звернувся «до трудящих Галицької Республіки із закликом добровільно вступати до Червоної Армії.»⁷⁰
Населення Галичини, зокрема Сокальщини, не підтримало окупантів. Лише одиниці зголосилися вступити в армію більшовиків… Член  Галревкому В. Затонський повідомляв, що там, де наш фронт подався, спостерігається намагання селян з дружинами і дітьми евакуюватися. Хлопці вступають до лав ЧА, але кількість добровольців була незначною…⁷¹
Відомий випадок, коли зі Старгорода три колишні стрільці УГА вступили в Червону Армію, але одного з них вже біля м. Броди арештувала військова контррозвідка за підозрою в приналежності до УГА. Подальша доля їх невідома.
Загинули і ті старшини і стрільці УГА, які, заманені більшовицькими гаслами, стали на службу «Червоній Москві», як сотник УГА Осип Семенюк з Сокаля, Матвій Яворський з с. Махнівок. Вони закінчили свій життєвий шлях у 1937 році на острові тортур і смерті Соловках. Обманений політикою «українізації» у 1930 році, прийняв радянське громадянство і виїхав зі Львова до Харкова старшина УГА, письменник, член «Сельробу», уродженець м. Кристинополя (Червонограда) Василь Бобинський, він був розстріляний більшовиками разом з тисячами українських інтелігентів, як «ворог народу». Пропали і ті стрільці, ЧУГА, котрі після завершення національно-