|
ст. 88
*питають, чи буде з нами сьогодні перемога? Чи виведе нас наш славний командир Перемога ще раз до перемоги? Ми ж оточені... Та дарма думати. Не час думкам. Краще зброю ще раз переглянути. Бо вже ось-ось і ворог.
Ранком сталінські людолови почали систематичне перешукування лісу. Довго тривало, поки нас віднайшли. Видно, не легко було це їм. Біля години 14.30 ворожа група наткнулася на нас. Перший наступ цієї групи ми негайно відбили. Тоді ворог підтягнув дальші сили. Тепер вже має він нас в оточенні, у безпосередньому бойовому контакті. Старші сталінські собачники вже певне мріють про нові ордени й жалування з Кремля. Женуть, отже, зґраї своїх людоловів хмарою на нас. Наступ за наступом! Що одна лава заламується, то вже друга жене під укіс наших цільних повстанських куль. Кілька разів уже доходять до наших становищ і намагаються виперти нас. Та дарма. Не вдається. Перед нами зате росте гора ворожих трупів. Бо це не з німаками маєте до діла, які, свідомі своїх злочинів, биті всіма, втікали з нашої землі. Наша земля сама горіла їм під ногами, пекла; наші повстанці славно били німоту й тепер б’ють сталінську зґраю. Поки крок поступиш - трупом упадеш. Або він сам впаде, або ти впадеш, але добровільно жодного окупанта український повстанець на свою землю не пустить.
Розлючений нашою завзятою незламною обороною ворог підтягає нові сили. Приносять два важкі кулемети – «максими», чотири 82-мм гранатомети і гарматки.
Ворожі групи порозуміваються ракетами й о годині 18-ій починають проти нас ураґанний вогонь з усіх родів зброї. Однак безуспішно. Глибокі окопи, які ми приготовили собі старанно, охороняють доволі успішно перед пострілами.
У найгарячішому моменті к-р Перемога вистрілив кілька ракет, щоб змилити ворога, який, як ми зорієнтувались, ракетами порозумівався і давав знаки про розташування своїх і наших становищ та керував відповідно до цього напрям вогню. - Підступ удався знаменито! Головні вогневі гнізда ворога почали обстрілювати власні наступаючі лави. Від несподіваного вогню з боків упало багато більшовиків і витворилось на деякий час у ворожих лавах велике замішання.
Тоді розлючений ворог пробує запалити ліс, щоб нас викурити з наших оборонних становищ. Та ми не злякались і того, що ліс біля нас починає горіти. В цьому сама природа прийшла нам з допомогою. Зірвався вітер, і за хвилину хлинув дощ та погасив ще добре не розшалілий пожар. Нам здавалось тоді, що з нами усі добрі сили, і ми почувались на хвилину вже переможцями. Бо ось вечір, ніч – повстанська мати. Вже недалеко.
Та ворог не вступається. Сталінським собакам немає відступу, бо ззаду на них чигає і слідить безупину недовірливе, злюще око самого найстаршого собачника. Він їм не попустить, не помилує. Вони мусять наступати й загибати, бо на це й вони людолови-собаки, на те він їх держить, годує і гонить та тренує у людоловлі. Лихо тільки, що десь узялись ті кляті повстанці - «бандьори», що не дають їм так, як давніше бувало, спокійно гуляти і їздити по головах безборонного, нещасного, закріпощеного люду. От і тепер не йде. Треба з ними битись. Треба й загибати. Бо це бандерівське насіння таке завзятюще й тверде, що ніяк його не зімнеш, не розкусиш, ні не обманеш. Жодні підступи, жодні обіцянки, жодні хитрощі й примани не помагають. Треба таки битись. А й це з ними не легка, дуже не легка штука, – думали червоні командири, рвали собі волосся з голови, що вже близько ніч, а вони ще нічого не «сдєлалі». Не тільки пропадуть ордени, але й їм попаде.
Отже, давай, ревнули на своїх ребят-собаченят: - «Впєрьод», ще раз до наступу! Так почався, перед самим вечором, ще один, уже сьомий з черги, та цим разом найбільший і найгрізніший наступ ворога на наші становища.
Повстанці прийняли ворожий натиск, немов непорушний мур. Ніхто й не подумав про небезпеку. Де нам тепер до таких думок. Ворог перед нами — скажений, лютий, впертий, рветься на нас, паде і пхається знову.
Напружуємо всю увагу. В очах сам вогонь, збіглись усі нерви разом у напрузі – щоб не перескочити, не схибити, ціляти, ціляти, цільно стріляти, не підпустити заблизько! Руки самі, неначе механізм, докладно й точно виконують те, що напруга всієї уваги й сили волі наказує їм.
А втім – що це? Пісня? Спів?
Так, наша пісня! Наша повстанська пісня!
Це амуніційний Цимбрина подав кулеметникові Гірці нову ленту набоїв, і обидва заспівали улюблену повстанську пісню:
Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є,
То лента набої поспішно подає...
Ми всі підхопили з одушевленням рефрен:
Ох, лента за лентою набої подавай,
Український повстанче, в бою не відступай!
«Лента за лентою набої подавай, український повстанче, в бою не відступай», - несеться ще раз могутнім відгомоном по лісі. Співають, здається, самі стрілецькі рови з нами — співають у дивному захопленні й наші легше ранені друзі, а мертві, вбиті своїми тілами свідчать виконання цього заклику до
|
|