ст. 120
*«документальної» повісті «Граница в огне». 201
Вигадкою назвав місцевий житель Михайло Баран описану В.Бєляєвим історію з розкопаною братською могилою прикордонників застави. Він розповів: «Осінню 1941 року (не 25 квітня 1942 року) жінки командирів 13-ї застави А.Лопатіна, Є.Гласова і Є.Погорєлова попросили його батька Григорія Барана і сусіда Івана Онищука (а не Петра Баштика) допомогти розшукати на заставі поховання їх чоловіків. Вони зробили розкопки в декількох місцях. В одній із розкопаних в улоговині ям, у тому місці, де був захоронений німецький солдат, вдалося знайти останки чоловіка, в двох інших – трупи свині і корови. Впізнати по останках особу чоловіка було неможливо. Труп вже розклався, але А.Лопатіна, нібито, впізнала в ньому свого чоловіка. Останки тіла перезахоронили на цвинтарі в с.Скоморохи. У 1961 році останки солдата перенесли в збудований Меморіальний комплекс на території 13-ї застави і перезахоронили під іменем Героя Радянського Союзу Олексія Лопа-тіна. Цілком ймовірно, що під могильною плитою О.Лопатіна лежать останки не О.Лопатіна, а німецького солдата».
Коли через кілька років після випуску книги В.Бєляєва «Граница в огне» місцеві комсомольці хотіли провести розкопки на території 13-ї застави, щоб розкопати братську могилу солдатів прикордонників, то А.Лопатіна, як директор музею, заборонила їм це робити. Вона добре знала, що на території застави ніяких інших поховань немає.
Радянській пропаганді для виховання молодого покоління потрібні були герої. Тому у 1957 році начальнику 13-ї застави Олексію Лопатіну посмертно присвоюють звання Героя Радянського Союзу, яким він ніколи не був, а у 1961р. відкривають меморіальний комплекс солдатам прикордонникам, які там не похоронені.
З легкої руки письменника-фантаста В.Бєляєва, «міф про героїчну крепость над Бугом» поширився по всьому Радянському Союзі. На заставу ім.Лопатіна приїжджали на екскурсії письменники з Далекого Сходу, вчителі з Ленінграда, на заставі урочисто приймали в піонери та складали присягу солдати-прикордонники.
А правда полягає в тому, що долею прикордонників і солдатів ЧА, які попали в полон, ніхто по-справжньому не цікавився. Вони або загинули в полоні, або були звільнені з полону і мовчали, щоб не попасти після німецьких концтаборів у радянський ГУЛАГ.
Друге повернення радянських визволителів
Вдруге прийшли радянські «визволителі» на територію Сокальщини у липні1944 року, коли під час проведення Львівсько-Сандомирської операції військами Першого Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу І.Конєва частини 13-ї армії генерал-лейтенанта М.Пухова розпочали наступ на Горохів – Радехів – Кам’янку-Буську – Буськ, щоб замкнути з північногозаходу 8 німецьких дивізій ХІІІ армійського корпусу групи «Північна Україна». 202 17 липня 1944 року радянськими військами був зайнятий Сокаль, а в наступні дні липня – західна частина Сокальщини. Великих боїв на території району не було, тому значних матеріальних і людських втрат Сокальщина не зазнала.
За задумами радянського командування, під час проведення Львівсько – Сандомирської операції планувалося «знищення ворога по частинах: спочатку
|
Сокальщина. Книга пам’яті України. 1914 – 1990
