cт. 137

а також сім’ї повстанців, які ще продовжували боротьбу або були арештовані агентами МВС-МДБ. На селян, які не вступали до колгоспу, накладали чимраз більші сільськогосподарські податки. За нездачу контигенту судили. Лобай Лук’ян, селянин зі с. Волсвин, засуджений за несплату державного податку на 10р. ВТТ. Виселення тривало до 1953 року.
Всього з Сокальщини виселено у 1940-1953рр. 2751 особу, 420 чоловік померло на спецпоселенні. Виселених і померлих на спецпоселенні було більше, тому що не всі імена виселенців вдалося встановити.
Виселенців звозили у пересильні табори ~1~, а фактично тюрми, де вони перебували у антисанітарних умовах від кількох тижнів до кількох місяців, очікуючи на рішення Особливої наради НКДБ, пізніше – МДБ. З пересильних таборів виселенців відправляли у закритих товарних вагонах до місць призначення. Літом від жари, а зимою від холоду багато з них помирало ще в дорозі. Особливо висока смертність спостерігалася серед немовлят та стариків 70-80-річного віку. Померлих викидали з вагонів, не дозволяючи їх хоронити.
Парадоксально, але в’язнями на спецпоселенні ставали немовлята і навіть ненароджені (тобто ті, що народилися на спецпоселенні). На першому етапі довоєнних виселенців відправляли на спецпоселення терміном на 5 років. У 1944-1953рр. термін виселення складав уже 10 років, а для сімей членів і симпатиків («бандпідсобників») ОУН-УПА – довічно.
За втечу зі спецпоселення засуджували на 3 роки ВТТ з наступним відбуттям терміну спецпоселення. Спецпоселенці не підлягали амністії, як в’язні ГУЛАГів. Вони мусили відбути на спецпоселенні весь термін, тому що малозаселені території Півночі, Сибіру і Далекого Сходу потребували робочої сили.
Звільняти спецпоселенців почали з 1956 року. Їм заборонено було повертатися до рідних сіл, їх не приписували у районі, забороняли працювати за професією, наприклад, вчителями, не приймали на роботу в державні установи. Багато спецпоселенців ~2~ – сокальчан змушені були поселятися у містах і селах України, частина з них залишилася у місцях спецпоселення або поселилася у Російській Федерації. Визначити число спецпоселенців, які не повернулися до рідних осель, неможливо. Ті спецпоселенці, які повернулися до рідного села, не мали де жити. Їх хати і господарські будівлі, конфісковані радянською владою і передані в користування колгоспам, були розібрані або заселені іншими власниками. І хоч на початку 1990-х років Українська держава реабілітувала спецпоселенців ~3~, виплатила їм компенсацію за втрачене майно, але не всі вони змогли скористатися своїм правом