cт. 140

проживало на Україні розсіяно, а для автохтонного українського населення Західної України, яке протягом століть жило компактно на своїй землі, угода обернулася жорстоким насильницьким виселенням і втратою українських територій. Це підтверджують історичні джерела, статистичні дані, свідчення очевидців. Виселення українського населення Сокальського Закерзоння супроводжувалося нелюдським терором польських і московських озброєних банд проти мирних жителів. Українська Повстанська Армія взяла під захист українське населення Сокальського Закерзоння, звільнила від польських банд територію між  р.Західний Буг, Солокією і Гучвою. Через те виселення українців Сокальського Закерзоння розпочалося в другу чергу, весною-літом 1946 року, найпізніше серед усіх українських земель Закерзоння.
Майже чотири роки (1944-1947рр.) банди НКВС, АК, Міліції Обивательської, Війська Польського мордували українське населення західної Сокальщини, палили і нищили села. Те, що чинили людолови двадцятого століття на західноукраїнських землях, не можна порівняти навіть з набігами татар у ХVI-XVII століттях. Від татар попереджене населення Сокальщини рятувалося в лісових хащах і болотах. Від новітніх цивілізованих людоловів не було порятунку. Вночі загони Війська Польського, Міліції Обивательської оточували села, запалювали хати й починали грабувати майно мирних мешканців. Люди ховалися до криївок, закопували в землю своє майно, тікали в ліси на Холмщину, яка на той час була вже сплюндрована і виселена. Тих, хто не встиг втекти або заховатися до криївки, жорстоко мордували і вбивали. Чотири роки над українськими селами Сокальського Закерзоння стояли заграви пожеж. У 1944-1947 роках горіли села Ліски, Витків, Костяшин, Переводів, Гільче, Себечів, Пивовщина, Борятин, Маджарки, горіли Городиловичі, Ульвівок, Завишень, Павловичі, горіло все Сокальське Закерзоння.  Тільки за одну ніч, 23 березня 1944 року, польська банда «Басая» Батальйону Хлопського замордувала в                       с. Ліски 120 селян. Із них 87 були мешканцями Лісок, 33 - втікачі з Холмщини. В селі Переводів поляки палили людей живцем у читальні – замордовано 32 чоловіки, в Городиловичах – 20, Довжневі – 20. Крім польської МО, ВП участь у нападах на українські села і грабунках брало польське населення.
Подібні звірства над мирним населенням Сокальщини чинили банди НКВС. У великодню п’ятницю 1946 року банда НКВС вбила 10 мешканців Городилович і 8 Ульвівка.
Формально акція виселення українського населення Сокальського Закерзоння на схід мала б закінчитися 16 червня 1946 року, але виселення, відправка ешелонів з виселенцями тривала і в другій половині червня. Жителів сіл звозили на залізничні станції Сокаль, Белз, Кристинопіль, Угнів. Ось як описує в збірнику «Надбужанщина», т.ІІІ, ст.147, акцію «добровільного переселення» очевидець Р.Юрко з Себечева: «Для українців на їхній рідній землі настало пекло. Наїзники брутально викидали людей з хат, незважаючи на протести, на голосіння жінок і плач дітей. Люди тікали в поля, ліси, радше в невеликі гайки за селом. Польські посіпаки ловили втікачів, кидали їх на вози і везли  всіх на станцію в Белзі».
Першим з сіл району  виселяли 30 квітня 1946 року, у великодню суботу, село Опільсько, 7 травня 1946 року – Завишень, потім  інші міста і села Сокальщини. Одночасно на станціях скупчувалося населення декількох сіл. Зокрема, в середині травня на станції Сокаль були зібрані жителі Забужжя, Завишня, Опільська, Ульвівка, Нинович. Виселенці на станціях з малими дітьми, худобою мучилися один-два тижні. Сім’ї виселенців жили в антисанітарних умовах, ночували в примітивних халабудах або просто під возами. Ночами поліцаї Міліції Обивательської з Сокальського кляштора бернардинів, Кристинополя, Белза нападали на нужденних переселенців – били людей, знущалися над ними, грабували ще недограбоване. Крик грабованих і битих людей на станції Сокаль було чути до міста Сокаль і с.Поториця. Поторжини, які мали родичів у Завишні, бігли на прикордонну заставу, просили прикордонників захистити їх рідню. Але радянське військо не охороняло своїх громадян, а спільно з польською міліцією займалося грабунками нещасних людей.
Для відправки виселенців на чотири сім’ї подавали один телячий вагон. Не все майно поміщалося у вагоні. Багато нажитого добра залишалося на місці. Люди не знали, куди їх везуть. Подорож по рейках тривала від кількох діб до півтора тижня. Люди і худоба в дорозі страждали від голоду і спраги. Виселенців Сокальського Закерзоння  вивозили переважно в Тернопільську, Івано-Франківську, Львівську, а також у східні області України. На станціях прибуття їх ніхто не зустрічав. Минало ще дві-три доби, поки переселенчі комісії вирішували, де розмістити змучених людей. Їх поселяли часто по дві-три сім’ї в хатах поляків, які виїхали до Польщі, або в хатах українців, сім’ї яких вивезли на Сибір. Пізніше люди по селах самі розшукували покинуті, напіврозвалені будинки, ремонтували їх і так жили. В місцях поселення виселенці мали отримати від держави допомогу, тобто компенсацію за втрачене майно. Але мало хто з них отримував допомогу. Багато виселенців, боячись розкуркулення, при заповненні евакуаційних листів свідомо занижували розміри своїх земельних ділянок, кількість майна, яке залишилося вдома (зерна, картоплі, худоби, реманенту). Тому в перший рік виселення їх сім’ї голодували.
Виселенців  привезли на нове місце поселення наприкінці травня – на початку червня 1946 року, коли пізно вже було сіяти зернові культури. Люди змушені були найматися на сільськогосподарські роботи до місцевих господарів, щоб заробити на прожиття сім’ї,