cт. 143

державних службовців Польщі не поніс заслуженого покарання. Навпаки, під впливом шовіністичних настроїв серед частини населення Польщі, ні Сейм, ні уряд не засудив акцію «Вісла». Не дала оцінки злочинній акції «Вісла» Організація Об’єднаних Націй.
І що найбільш прикро для українців, це те, що колишні керівники Радянської України, які завчасно знали про злочинну акцію «Вісла», відмахнулися від проблем українців Польщі, а комуністичний уряд Радянського Союзу вважав українську проблему в себе розв’язаною.
Згідно евакуаційного плану та виданих на його основі інструкцій про спосіб проведення операції «Вісла», 28 квітня 1947 року о 4 годині відділи Війська Польського, Служби Безпеки і Міліції Обивательської оточували села і міста, не випускаючи з них нікого, і давали людям дві години, щоб спакувати своє майно, і під конвоєм направляли на станції вивезення. Транспорту не давали, але спрямовували до села цивільних поляків з фірами для грабунку майна, яке залишилося. Найгірше було тим, які не мали коней, а вдома мали малих дітей і старих батьків. Людей під конвоєм, як злочинців, гнали за десять і більше кілометрів до залізничних станцій на збірні пункти. Це були спеціально відведені місця серед поля, обгороджені колючим дротом, які охороняли солдати з собаками. Вони нагадували радянські пересильні табори. В пересильних пунктах люди очікували на транспорт днями і навіть тижнями. Виселюваних розподіляли за групами А, Б, Ц за ступінню причетності населення до українського підпілля… Запідозрюваних у співпраці з УПА, молодих українців, інтелігентів, священиків направляли в концтабір Явожно.
В одній місцевості з виселюваного села поселювали на західних землях «одзисканих» не більше однієї сім’ї з категорії А і дві-три сім’ї з нижчими категоріями Б і Ц. З цією метою жителів одного населеного пункту відправляли з переселених пунктів (таборів) в різних ешелонах з інтервалами 5-15 днів. Сокальське Закерзоння, села якого належали тоді до Грубешівського і Томашівського повітів Люблінського воєводства, виселяли з 16 червня по 15 липня 1947 року в кілька етапів: 16-20, 21-25, 26-30 червня, 1-5 і 6-15 липня. Графік завантаження в ешелони був складений з таким розрахунком, щоб в один ешелон не попадали жителі сусідніх сіл. Наведу кілька прикладів: жителів села Нисмичі виселяли з 16 по 20 червня, а сусіднього   с. Ниновичі - з 6 по 15 липня, Русина - з 21 по 25 червня, а Мошкова - з 6 по 15 липня, Завишня - з 15 липня по 1 серпня 1947 року²³¹ .
Найбільше натерпілися в пересильному таборі 127 жителів села Жабче Муроване. Їх по кілька сімей завантажували в товарні вагони на протязі місяця, з 16 червня по 15 липня 1947 року (дані з книги Євгена Місило «Akcja «Wisla»», Український архів, Варшава, 1993р.).
Після закінчення встановленого терміну виселення 17 липня в Сокальському Закерзонні ще залишалися до виселення 80 чоловік. Це жителі таких сіл: Хлоп’ятина, Довжнева, Перемислова, Русина, Себечева, Вижлова, Завишня. Це були жителі із змішаних українсько-польських сімей. Їх також виселили у 1951 році.
Місцем завантаження в ешелони для жителів Сокальщини були станції Вербковичі, Грубешів, Белзець, а розвантаження - 30 станцій на західних ~1~ землях Польщі. Відправка ешелонів тривала з 19 червня по 16 серпня. В дорозі ешелони перебували 4-5 днів. Найбільше депортованих українських родин з Сокальщини поселили на німецьких землях в Ольштинському, Гданському, Кошалінському, Щецінському, Вроцлавському, Зеленогурському воєводствах.
Найкращі німецькі господарства на землях «одзисканих» вже були зайняті переселенцями поляками, тому українцям залишалися зруйновані війною, пограбовані польськими переселенцями німецькі господарства (будівлі без вікон і дверей, без сільськогосподарського інвентаря, землі на піщаних і кам’янистих грунтах). Польський уряд і польська місцева адміністрація не давала виселеним українським сім’ям ніякої матеріальної допомоги. Виселеним на північно-західні землі  заборонялося змінювати місце поселення без згоди повітової адміністрації. Тих, хто змінював місце поселення або робив спробу повернутися на власні землі, арештовували і повертали назад. Щоб не дати можливості українцям повертатися на рідні землі, декретом від 27 липня 1949 року їх позбавлено права на залишене господарство і майно, навіть якщо воно не було зайняте поляками. Уряд націоналізував церкви, громадські будівлі, кооперативне майно, землі українців.
На нових місцях українці були позбавлені своєї церкви і всяких можливостей розвивати своє суспільно-культурне життя. Їх переслідували за співання