історія
9 травня - День Перемоги
Йшов на війну солдатом, а повернувся "ізменником Родини"
... До редакції часопису "Голос з-над Бугу" прийшов старенький чоловік - вісімдесятичотирьохрічний уродженець Бутин Василь Іванович Павлишин. Йому не було й вісімнадцяти, коли у вересні 1944 року забрали на фронт. Ніхто не питав про літа, ні про те, чи вміє тримати автомат. "Родіна приказала" - і проводжала мати сина на війну. Отож, яким була та війна для пана Василя ПАВЛИШИНА, його розповідь.
Коли в наших селах почала організовуватися українська партизанка, я зголосився, хотів, щоб мене взяли повстанцем в УПА. Але був і роками юний, і на зріст малим та щуплим. Командир повстанців сказав, що дітей в УПА не беруть: "Йди хлопче, додому. Боротьба з ворогами буде довгою і завзятою, ще навоюєшся". Свої не взяли. Зате "освободітелі" 26 серпня 1944 року призвали мене у військкомат у Великих Мостах і дали повістку на фронт. З вересня ми вже були у запасному полку під Перемишлем в селі Заболоття. Під дулом автоматів туди гнали хлопців із Західної України. Постригли, обмундирували і нашвидкоруч навчили як стріляти. А вже 11 вересня ми брали місто Кросно, що в Польщі. Нас, молодих солдатів, поставили в перші ряди: в спину дуло автомата "старших товаріщей", спереду - німецька куля. Опісля рушили в Карпати, і там я потрапив у полон, мене контузило. То десь був вже кінець вересня. Німецька польова жандармерія витягнула мене з окопу і забрала до свого бункера. Потім нас німці перевезли під Варшаву в табір. Там ми були до 14 січня - нашого Нового року. Радянські війська вже наступали по всьому фронту. Нас погнали далі і 15 лютого ми опинилися в Чехії на Остраві Муравській. А фронт стояв біля міст Жорак, Рибнік, Ратібор... Німці кинули полонених рити окопи біля Острави Муравської. У квітні 1945-го фронт наближався до цього міста, нас погнали у напрямку Праги. Ми переходили дуже гарні чеські міста. Одного ранку чуємо розмову німецьких солдатів між собою, які повторяли, що "Гітлер капут". Ми ще з добу були під німецькою вартою, а вранці, німецькі вояки розбіглися, рятуючи своє життя. Тоді нас підібрали чеські партизани. Нагодували, дали зброю і наказали наступного дня роззброювати німців. Проте спротиву не_було, солдати кидали зброю, і втікали хто куди. Йшли власовці, але вони не здавалися, казали, що радше вмруть, а в Сибір до Сталіна не підуть.
Згодом партизани подалися до своїх домівок, а ми розбрелися по селах. Минали одне за другим і врешті зупинились в селі Синків. Мене прийняли дуже добрі господарі. Заставили скинути і спалити старий одяг, я добре помився. Нагодували, пошили мені нове вбрання і дали робочий одяг. Працював у них в господарстві, на полі. Прийшли "освободітєлі" і сказали мельдуватися в комендатуру містечка Частоловіче. Мені господиня напекла пирогів, дала ковбаси, сала, наладувала цілу валізу. Я нове одягнув на спід, а зверху - старе вбрання. Ті чехи відпроваджували мене як сина рідного, дай їм, Боже, царство небесне.
В комендатурі наказали залишити валізу, я написав на ній своє прізвище. Зайшов у кабінет, мене розпитували, коли призвали на фронт, коли потрапив у полон. А повернувся до своєї валізи, а вона - порожня. Питаюся тих начальників, де ж то все поділося, вони до мене лайливими словами, мовляв, ти ж "ізменнік Родіни". Нас перевезли в місто Пардубіче, запхали в підвал, де було повно води, і ми там простояли цілу ніч. Наступного ранку повели в пересильний пункт, а там повно колишніх вихідців з України, Росії, котрі повірили брехливій комуністичній пропаганді і вирішили повернутися "на Родіну" з Америки, Англії, Австрії... Як вони потім жаліли, бо зрозуміли брехливість обіцянок совєтів. Дехто з мужчин повідрікався своїх сімей і втікав з обіцяного "раю". Там тисячі людей було, а ставились до нас гірше, як до худоби, бо ми були
Потім ми два місяці перебували у Шембергу, дуже гарному місті, звідки нас мали відправляти на японський фронт, щоб кров’ю заплатили за те, що були у полоні. Проте після бомбардування Японії американцями, плани змінилися. Полонених запхали в товарний поїзд, і ми їхали 45 діб без зупинок в закритих вагонах по 50 або 100 осіб в кожному. Раз у три дні нам давали їсти і пити. Хто вмирав, того просто викидали з вагона.
Отже, врешті потяг зупинився, відчинили товарні вагони і нам наказали шикуватися по двоє. Це було місто Кутаїсі. Спочатку ми перебували у таборі разом з латвійцями. А потім нас повезли в Боржомі, де разом з німецькими військовополоненими рили тунель. Німці працювали, як то кажуть, до скону. Там був великий німецький цвинтар, на кожній могилі - хрест. Згодом нас знову перевели в Кутаїсі на будівництво заводу. Паралельно нас, військовополонених, викликали в КДБ, допитували, заставляли по кілька разів писати, як потрапили у полон. Одного разу кадебіст запитав мене, чому я не застрелився. На що я йому відповів: "А якби вам не було ще й вісімнадцяти, ви б застрелили себе?".
Врешті мені дали спокій. І звільнили 15 лютого 1946 року, сказавши: "Эти люди перед Родиной не виноватьі". Коли мене випустили, я був голий і босий. Дуже худий, бо нам два тижні давали їсти лише по 200 грамів оселедців і воду. Більше нічого. Те вбрання, що чехи мені пошили, довелось продати, бо вже почав пухнути з голоду. Але додому таки не пускали. Заставили працювати в охороні того табору, де недавно сам був в’язнем. У 1947 році застрайкували латвійці. В таборі посилили цензуру. Командир охорони знав, що я володію польською мовою і заставляв перечитувати листи, чи там не було чого антирадянського. В них - розпач, сльози і туга за своїм краєм і родиною. Не раз я плакав над ними.
У 1948 році нас заставляли підписати угоду вільнонайманого на роботу ще на три роки. Я категорично відмовився. Попросив відпустку додому. Погодилися, але не виплатили жодних грошей, не дали документів. Я чотири доби в тамбурах поїздів їхав до Жовкви. Так приїхав до рідного села Бутини, мене зустріли рідні. Більше в Кутаїсі не повернувся. У військкоматі видали військовий квиток, але там жодним словом не було написано, що мене демобілізували на фронт, що потрапив у полон. Коли розвалився Союз, знову пішов у військкомат, мені порадили поїхати до Львова, бо там зберігаються архівні документи з Грузії, на основі яких я отримав довідку, що в 1944 році потрапив у полон, а про те, що воював відомостей не було. З тим пішов у райвіськкомат і видали мені хіба посвідчення учасника війни, а бойових дій - ні.
Мені не треба їх пенсій, але хотів добитися справедливості. Написав у архів в Москву, що брав участь у взятті міста Кросно, але і там мого прізвища не знайшли. З Міністерства оборони України надійшло повідомлення, що начебто мене забрали в Німеччину на роботу. Але ж ціле село знає, що мене брали совєти на фронт. Я нічого ні від кого не хочу. Не буду більше до нікого писати. Цей фрагмент мого життя - свідчення того, як радянська влада ставилась до простих солдатів. Мене ніхто не питав, чи я хочу йти на війну, чи вмію тримати того автомата, нікого не цікавило, що мені й вісімнадцяти ще не було. Зате став "ізмєнніком Родіни", яка забула, що я таки воював на фронті Другої світової війни і був контужений, А нині так багато говорять про Перемогу, начебто віддають шану ветеранам. Але кому? Генералам, полковникам, кадебістам, а простий солдат, та ще й родом із Західної України обділений увагою. Мені ж тяжко і сумно, що пропонують у День Перемоги біля нашого державного синьо-жовтого знамена повісити ще й червоний прапор колишнього СРСР. Для чого? Адже під ним пролилося дуже багато крові і багато безневинної. Бог дарував мені довге жита, попри те, що в молодості натерпівся вдосталь. Мої ровесники з Бутин знають, що я був на війні, але цим не хвалюся. Просто хотів розказати, якою для мене, рядового Василя Павлишина, була та війна.
Записала Оксана ПРОЦЬ,
7 травня 2010 року
Газета
"Голос з-над Бугу"
якщо Ви хочете додати, заперечити чи обговорити напишіть адміністратору: заповніть
HTML форму
НОВИНИ СОКАЛЬЩИНИ
