історія
"ЖИТЕЛІВ ВИВОЗИЛИ, А ЇХ ОСЕЛІ СПАЛЮВАЛИ"
Для родини Мельничуків з Сокаля працівники Сокальського територіального цен тру є добрими знайомими, яких вони зав жди раді бачити. Тож коли на їх порозі з`я илися начальник управління праці та соціального захисту населення Володимир Огінський та директор Сокальського територіального центру Тетяна Бугай, які зайшли привітати інваліда війни та учасника бойових дій з Днем перемоги і вручити подарунок, господарі не могли натішитися. Вони уже в літах і не часто кудись виходять. Живуть самотньо, бо якось не скла¬лось із дітьми, а близької родини, окрім брата Євгена Володимира, який теж уже старенький, поруч немає.
У Євгена Васильовича - астма ще й ноги на старість не слухаються, мусить опиратися на палицю, щоб перейти через хату. Каже, щоб робив, якби не дружина - Зіновія Іванівна, яка дбайливо доглядає за ним та соціальний робітник Олена Жаркова, яка навідується і турбується про них. Ця привітна жінка завжди допоможе прибрати у квартирі, купить продукти чи медикаменти, оплатить комунальні послуги стареньким господарям...
Євген Васильович був зворушений ува гою, бо хоч не воював (ще був дитиною), відчуває себе причетним до війни: воєнні дії відбувалися на його очах. Чоловік радів нагоді розповісти гіро події, які відбувалися на цих теренах. Його дитинство минуло у селі Василів Томашівського повіту, де він народився 15 серпня 1930 року у родині Василя та Феодозії Мельничуків. Батьки були господарями, мали 6 моргів поля, пару коней, молотарку та інший сільськогосподарський реманент, який, коли виїжджали, спалили. Одне поле Мельничуків було біля цвинтаря, а друге - біля польської колонії. Вони, як вміли і могли, господарили на ньому.
Євгенового діда у селі застрілили під час Жовтневої революції, бо він не захотів скинути погони. Чоловік не вірив, що стався переворот.
Євген закінчив чотири класи Василівської школи, потім - вечірню школу уже в Сокалі. В ті часи поляки переслідували вчителів, які пропагували у школі українську мову та українські звичаї. Сільського вчителя Олексія Музичука за це в білий день вивезли до лісу і вбили. Усіх дітей гонили на "науку" до польського ксьондза за три кілометри, в Новосілки, бо у `їхньому селі у 1936 році згоріла церква. - Перший раз, коли нас примусово вів вчитель до костелу, я втік через вікно. Піс ля обіду за мною прийшла додому поліція і батько мав клопоти, бо йому хотіли при шити політику. Ледь все втряслося, - каже оповідач.
Ще до війни село Василів Томашівського повіту було українським (нині це територія Польщі), де налічувалося 102 номери. Воно належало до гміни Поторжин, яка була за два кілометри звідти. Тут були фільварок, школа та церква. Нелегко тоді жилося у прикордонних селах, їх нищили, жителів вивозили, а їх оселі спалювали. Добре перепало й мешканцям Василіва, яких вивозили аж тричі - у 1918-му, 1930-му, 1945-му. А у 1944 році і Поторжин, і Новосілки спалили поляки.
- У селі в ту ніч загинуло троє осіб, а у Новосілках - 45. Поляки йшли до своєї колонії, яка була неподалік нашого села, по дорозі зловили священика. Страшно над ним знущалися - вирізали хрест на грудях, а потім відрізали голову. Пізніше схопили й жінку з нашого села. Мучили по-звірськи, брови пообрізали. До їх рук згодом потрапив ще один односельчанин, якого також замордували. В такий спосіб поляки виявляли свою ненависть до українців, - з сумом згадував вісімдесяти літній чоловік .Колись село Василів було відоме, бо тут народилася дружина Микити Хрущова - Ніна Петрівна. Вона доводилася третьою стрієчною сестрою Феодозії Іванівні, матері Євгена, яка була з роду Козаків. У них на віть поля були поряд. Євген Васильович свою далеку родичку бачив лише раз, у 1939 році. Вона приїжджала за батьками у Василів, щоб вивезти їх до Києва. При летіла тітка Ніна «кукурузником», разом з п`ятьма автоматниками. Пам`ятає, була одягнута у солдатську гімнастерку, взута у хромові чоботи. Скликала односельчан на схід села і розхвалювала життя в Радянській Україні. Чимало односельчан їй пові рили і поїхали шукати щастя-долі. Ніна Петрівна забрала з собою дядька та тітку до Києва.
Про Другу світову війну, яка розпочалася 1 вересня 1939 року, пан Євген може роз повідати годинами, бо на цих теренах фронт пройшов спершу в одну сторону, а потім покотився назад.
- Через чотири дні у нашому селі уже були німці, - згадує пан Євген. – Зігнали біля церкви військовополонених. Селяни носили їм їсти. Мама посилала мене віднести полоненим молоко та хліб. І я ходив.
.. .Через тиждень німці відступили. Прийшли совєти, але ненадовго, «червоні» від ступили за річку Західний Буг. По ній і зробили кордон. У селі за німців відкрили ук раїнську школу, але затишшя тривало лише до 22 червня 1941 року.
А далі були тяжкі воєнні роки. Хоч фронт був далеко, але селяни жили весь час у напрузі. Вночі приходили українські повстанці, а вдень поліцаї, де служили, в основному поляки. Охороняли Холмщину від поляків сотні УПА "Ягоди», "Дуба", Барнака, Коношевича, які стояли на цих теренах.
Чимало довелося пережити й чотирнад цятилітньому Євгену.
- У 1944 році я їхав до родини у сусіднє село, бо отримали сумну вістку, що їх уже виселяють. По дорозі мене зловили поляки, - продовжує літній чоловік. -І якби не мій стрієчний брат, то б застрелили. Він відізвався до них по-польськи, і ті зостановилися. Тоді поляки збили мене на винне яблуко, аж кров йшла вухами. Ніхто не зважав, що я дитина. Такий був час...
...Війна жорстоко обійшлася з мешканцями Закерзоння, яких вирвала з насиджених місць і розкидала по цілому світу. Родині Мельничуків пощастило, вони у 1945 році виїхали з рідного села до Сокаля, де й осіли. Батько Євгена мав знайомих у Сокалі і вони допомогли йому зробити документи, знайшли житло. Декого з василівців доля закинула у Тернопільську область, а інших - на Волинь.
Василь Мельничук хотів, щоб його син був шевцем. Євгену це було зовсім не до вподоби, але змагатися з батьком не став. Призвали в армію і служив у військах МВД у Бродах, в оперативному полку, тож їздив куди посилали. Коли демобілізувався, по вернувся в Сокаль. Поступив на заочне відділення педучилища, тут познайомився з дружиною Зіною Іванівною. У1952 році побралися. Довелося покинути навчання, бо треба було годувати сім`ю. А дружина після закінчення педучилища працювала у міській раді секретарем-машиністкою, а з 1972 по 1992 рік працювала у комунальній службі секретарем та завкадрами. Єв ген Васильович пропрацював в автопарку понад 34 роки. Спершу їздив на вантажівці, потім - на автобусі. Із 44 років трудового стажу мав лише 15 днів перерви. У праці злетіли роки. Життя минуло, наче хто батогом хляснув. Уже давно Зіна Іванівна та Євген Васильович на заслуженому відпочинку. Він ветеран праці та колишній учасник бойових дій, а нині - інвалід війни. І хоч його мучить астма і пересувається, спираючись на палицю, щонеділі ходить до церкви, радіє життю, яке, вважає, прожив не марно. У нього 13 нагород, а найважливіша - орден Великої Вітчизняної війни II ступеня, який отримав в армії за добру службу.
За незалежної України Євген Мельничук двічі був у рідному селі Василів. Щоразу повертався сумним, бо й знаку не ли шилося від їхньої хати та подвір"я. Корінних василівців з кожним роком приїжджає сюди все менше. Але батьківська хата та рідна земля манять до себе. І в пам"яті вісімдесятилітнього чоловіка щоразу вири нають епізоди з дитинства: ось стежка, що веде до хати, он де квітне у біло-рожевому цвіті яблуня у саду, а ось мама присіла на лавці біля квіток...Спогади щодень тривожать душу, і хочеться Євгену Васильовичу бодай ще раз пройтися стежками свого босоногого дитинства.
4 червня 2010 р. Любов Пузич
Газета
"Голос з-над Бугу"
якщо Ви хочете додати, заперечити чи обговорити напишіть адміністратору: заповніть
HTML форму
НОВИНИ СОКАЛЬЩИНИ
