** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина : новини ::22.06.2010


НОВИНИ СОКАЛЬЩИНИ

22 червень 2010 року

Пошук в новинах   

  
Духовна сторінка

ОСТАННІЙ ДЗВОНИК,


або 50-річчя від дня закінчення Белзької середньої школи




Як давно це було... Гай... гай... Таки давно. Цілих 50 років минуло відтоді, як шкільний дзвоник востаннє скликав нас на уроки... На той час Белз був центром Забузького району. Мої однокласники 5 «Б» народилися, в основному, за часів німецької окупації, «за німців», як казали в Галичині. Тих, хто народився вже за радянських часів було лише кілька. Не у всіх нас були батьки. Дехто не мав і матері. Були серед нас і вихованці діда й баби - при живих батьках. Сьогодні ми усі знаємо, що це означає і, де були батьки. На той час Белзька школа містилася у двох будинках, які збереглися й до сьогодні. Один - біля Ратуші, по другий бік вулиці, другий поруч зі страж-пожарнею, як казали у нас.


У декого з моїх однокласників, як і в мене, ще діди і батьки вчилися у Белзькій школі. На той час школа містилася у будинку, від якого сьогодні залишилися лише стіни, що примикають до греко-католицької церкви Святого Миколая. Було це за часів окупації споконвічних українських земель Австро-Угорщиною, а потім Польщею. Пригадую вірш, який щоразу повторював мій дід, випускник Белзької школи, перевіряючи виконані мною домашні завдання; «Учися дитино, гарненько читай, Що писано в книжці усе пам`ятай, Бо пора навчання - як пора весни, Що тепер посієш - збереш восени». І ми «сіяли», тобто - вчилися. Вчилися - хто як міг. І від того старання після закінчення школи кожен пішов у життя своєю дорогу. Чи були ці дороги тими, про які кожен з нас мріяв, і на які заслужив своєю працею (навчанням)? Напевно, що ні. Ми просто згодилися з Божою волею, як казали старші люди.


 У нас на очах будівельники зводили стіни нової школи. Хоч були ми ще маленькими, та вже упорядковували майбутнє шкільне подвір`я: збирали камінчики. Більшість з нас здружила пришкільна ділянка, яка була поруч з будинком школи, а точніше гурток «Юних натуралістів», яким керувала вчителька ботаніки Марія Андріївна Данильченко. Невеличка ростом, але дуже вимоглива і, разом з тим, - дуже добра. Вона вчила нас до 9-го класу: спочатку ботаніку, потім хімію та інші предмети. Як зараз бачу дорогу Олену Улянівну Барильченко - вчительку української мови і літератури. Розмовляла вона дуже гарною літературною мовою. Тож привила і нам любов до гарного рідного слова. Олександра Пилипівна Науменко - вчителька математики: в окулярах, струнка, висока, строга, вимоглива. А її вислів: «Запам`ятаєте до нових віників» - пам`ятаю і сьогодні. Як тоді, так і тепер не знаю, що таке «нові віники». Може діти? Пам`ятаю чорняву Галину Василівну - вчительку англійської мови, що навчила нас писати і читати транскрипцію. Як то мені придалося в майбутньому. На жаль, прізвища не пам`ятаю, та й тоді не знала - вчила вона нас лише у 5 класі. Російську мову і малювання вчила нас Галина Василівна Житлова. Вона була і нашим класним керівником. У 5 класі вивчали ми й інші предмети, тож були й інші вчителі. Може хтось з моїх однокласників пригадає їх. Та найбільше мені припала до душі наша історичка - невеличка ростом та сильна духом - Наталя Олексіївна. Звідки вона походила - не знаю, як і не знаю її прізвища. Наталя Олексіївна, навіть у ті «павлико-морозівські» часи, своїми поодинокими словами виховувала з нас справжніх Людей, (ї слова, сказані на початку одного уроку (було це вже у 6 класі), здавалося мені, усі запам`ятали назавжди. Та чи всі? Як сьогодні бачу наш клас, що виходив вікнами до сонечка - на південь. На великій перерві кожен займався чим хотів. Як казала моя бабця: «головами ходили по класі». Як то діти. На тій перерві я читала художню книжку, як завжди з-під парти; хлопці вишикувались один за одним з рогатками на руках (гумка прив`язана до вказівного і середньою пальця лівої руки) і чекали своєї черги, щоб вистрілити зернятком кукурудзи в дошку, на якій намалювали круг і позначили центр. У класі стояв шум-гам. Задзвонив дзвоник і до класу увійшла Наталя Олексіївна. Тільки-но підійшла до столу, як кукурудзина, що вилетіла з рогатки, пролетіла біля її голови і вдарилась об дошку. Ми завмерли. Наталя Олексіївна запитала: хто стріляв? У класі стояла мертва тиша. Раптом одна дівчинка каже: «Володя Коваль стріляв». Наталя Олексіївна уважно обвела поглядом клас і на одній ноті, ніби вистрілила: «Люблю донос, но нє люблю доносчіков». Мені в ту хвилину здавалося, що ціле відро холодної води вилили на наші голови. Ми мовчки сіли. Про цей випадок в класі ніхто ніколи не згадував. Не згадувала про нього і Наталя Олексіївна. В класі не любили «ябедників».І кожен з нас боявся цього ярлика. То ж «доносів» майже не було (якщо не брати до уваги дівчачі скарги учителям на хлопців, коли ті смикали нас за коси).


До подібної події належить і «першотравнева демонстрація трудящих». Ми вже були у 9-му класі. Демонстрація проходила на площі Ринок. Стояла трибуна, на трибуні районне начальство, а ми школярі йдемо колоною від школи попри поліклініку, потім церкву Святого Миколая і проходимо повз трибуну (такий був маршрут). З трибуни чуємо: «Хай живе щасливе дитинство... Хай живе радянська молодь!...». У відповідь ми повинні були крикнути «Ура!... Ура!...». Та замість «ура» ми пройшли мовчки, посхилявши голови. Директором школи на той час був Петро Васильович Сісецький. Нічого не кажучи, він ще раз «прогнав» нас повз трибуну... Та ми знову пройшли мовчки. Не думайте, що нас хтось намовляв мовчати, ні. Ми не змовляючись мовчали... Мовчали діти війни... Діти, які пам`ятали це «щасливе дитинство...» І на цю тему ми також ніколи не розмовляли в класі. У нас не було звички обговорювати події, що траплялися в класі. Як і не було звички просити когось пояснити незрозумілі питання з того чи іншого уроку. Рідко коли хлопці попросили дозволу списати домашнє завдання. Ще було кілька випадків у нашому класі, якими ми завдали прикрощів нашим вчителям, та вони не кидали нас у «вогнище інквізиції». Про це я не раз нагадую тим, хто це робить учням сьогодні. Наші вчителі, не всі звичайно, старалися нас зрозуміти. А може це мені здавалося?


Коли ми перейшли до 8-го класу, а тоді обов`язковою була семирічна освіта, до нашої школи прийшли учні з дальших навколишніх сіл, де були лише семирічки. Тож по-новому почав формуватися наш учнівський колектив. Нас почали вчити інші вчителі. Та незмінною залишалася Марія Андріївна Данильченко з усіма природничими предметами. Усі наступні три роки фізику нас учив Євген Демидович Панченко -учасник Другої світової війни, інвалід. Його права рука була перебита, тож кисть не згиналася. Євген Демидович чудово писав лівою рукою, грав на піаніно, керував шкільним хором, який на районних оглядах художньої самодіяльності завжди займав призові місця. Перший урок фізики у 8 класі Євген Демидович почав такими словами: «Все, що оточує людину разом з нею - являє собою природу або світ. Природа являє собою різні форми матерії. Однією з цих форм матерії є речовина у різних різновидностях...». Помимо того, що було у підручниках, він завжди давав нам багато нового цікавого матеріялу (від матерія), як тепер кажуть понадпрограмного. Навчив нас конспектувати почуте. Як мені це придалося під час навчання у високій школі. Не всі мої однокурсники вміли конспектувати, певно у них не було таких учителів, як у мене - Євген Демидович. Не солодко працювалося йому в тодішньому учительському колективі. Про що розповів він мені при нашій зустрічі у Львові на вулиці Коперніка. Правда, було це вже за часів незалежної України. За радянських часів про це не розповідав нікому. Як зараз бачу його, дорогого нашого фізика, і помах його пораненої правої руки, що означало «без книжок у фізкабінет». Математику у нас вчив Дмитро Михайлович Породько. Був він і класним керівником нашого 8 «Б». Уже в студентські роки я зустрічала його у Львові. Він працював у Торгово-економічному інституті. Вчив студентів високих математичних дисциплін. Саме тоді, коли ми були у 8 класі до нашої школи прийшла нова географічка - Катерина Степанів на, випускниця Львівського університету. Своєю розповіддю вона вміла так зацікавити нас, що ми рідко коли відкривали підручник, а географію полюбили назавжди. Шкода, була вона у нас лише один рік. Потім я зустрічала її у Львівській школі.


З висоти 50-річної давності можу з певністю сказати - школі, а це значить учням, потрібен мудрий вчитель, вимогливий вчитель, терпеливий вчитель і просто вчитель, який любить дітей і хоче передати їм усе те, що знає сам; передати, щоб, засвоївши його знання, учні могли піти дальше, бо такий закон Природи.


У10 «Б» класі нас було 24:12 дівчат і 12 хлопців. Класним керівником у нас був Михайло Степанович Дзюдзя - вчитель фізкультури. Наш останній шкільний урок випав на чудову днину - світило сонечко. Ми, вишикувавшись на шкільному подвір`ї, чекали першокласників, яким повинні були передати усе: шкільний дзвоник, наших дорогих вчителів і нашу школу. Ми ж бо залишали їх назавжди. На жаль, ми і справді залишили їх назавжди. З нагоди 50-річчя від дня закінчення нашої рідної Белзької школи зичу здоров`я та довгих років життя нашим дорогим вчителям, класному керівникові Михайлові Степановичу Дзюдзі та дорогим моїм однокласникам.



22 червня 2010 р.                                Ольга ЗБОЖНА, староста 10 «Б», м. Тернопіль.






Газета
"Голос з-над Бугу"

якщо Ви хочете додати, заперечити чи обговорити
напишіть адміністратору: заповніть HTML форму

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
16:25, 22 серпня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464