** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина : новини ::25.06.2010


НОВИНИ СОКАЛЬЩИНИ

25 червень 2010 року

Пошук в новинах   

  
культура

Вірно служив музі


Нещодавно гостями районної бібліотеки для дітей були відомі львівські митці Ігор Калинець та Марія Чумарна. Опісля зустрічі наш кореспондент взяла у них інтерв`ю та автографи для читачів газети. Сьогодні до уваги інтерв`ю з львівським поетом і громадським діячем Ігорем КАЛИНЦЕМ.


 


-    Ігоре Мироновичу, скажіть, будь паска, яка з державних нагород для Вас є найціннішою?


-    Національна премія України імені Т. Г. Шевченка, яка є найповажніша для поета. У мене є багато інших нагород, і навіть ордени. Останній орден «Свободи», отримав із рук українського Президента Віктора Ющенка. Це для мене було дуже важливо, хоч до того й мав орден Ярослава Мудрого та інші нагороди. До того часу не відчував чи їх заслуговую, чи вони мені відповідають. А от орден «Свободи», думаю, що так. Моя сім`я, моя родина, починаючи з її коріння, змагалася за свобду, за свободу України. І таким чином це увінчалося таким орденом, який, як на мене, пасує мені й моїй родині.


-    Ігоре Мироновичу, Ви близько знали В`ячес-лава Чорновола. Розкажіть, що об`єднувало Вас?


-    В`ячеслав Чорновіл - особлива постать в нашій історії та неординарна особистість. Доля звела нас давно, коли ще були дисидентами. Нас об`єднувала спільна українська ідея та прагнення щось зробити. Особливо зблизились у Львові у 1987 році, коли увійшов до редакції позацензурного альманаху «Євшан - зілля». Ми постійно спілкувалися по роботі, були на різних цікавих зустрічах і навіть на спільних забавах. А потім нас зв`язала обласна рада, депутатами якої ми були. Опісля він поїхав до Києва, і я уже не мав того контакту з ним. У 1981 році я написав вірша про Чорновола (тоді всі боялися, що його заарештують).


-Яким є кредо Вашого життя?


-    Важко сказати одразу. Мабуть, воно у мене складається із кількох. Насамперед, щось зробити для свогонароду аби він прозрів і став з колін, віддати свій талант для блага українського народу, української держави, яка нарешті так тяжко створилася. Може бути й чистомистецьке кредо, щоб утверджувати власне такий спосіб своєї творчості. Я не соромлюся того, що написав. Хоча можу бути незадоволений деяким художнім рівнем. Але я був чесним з собою, не зрадив своїх ідеалів: національних, людських і християнських. Я вірно служив музі. Кредо може бути й чисто особисте: збудувати добру сім`ю, мати радість від своїх дітей чи внуків. Я щасливий, що маю мудру жінку, талановиту доньку, здібну внучку .Якщо об`єднати усі три: державницьке, творче і родинне кредо, то найголовніше не змарнувати себе. І я не змарнував своєї долі.


-    Як би Ви охарактеризували український мистецько-літературний П`ємонт ?


-    Нині українське мистецтво є на піднесенні. У всіх жанрах ми маємо дуже цікаві молоді постаті. Звичайно, не все нам, старим, подобається. І з багатьма речами ми не погоджуємося. Але може прийде час і вони зрозуміють, що їх талант має слугувати інакше, не бути в цьому постмодерному напрямку, що не завжди відповідає українській душі, українській ментальності й т. д.


-    Чи нині легко видати українську книжку?


-    Нині в українських книгарнях є стільки українських книжок, скільки не було ніколи. Інша справа, що вони може видані малими тиражами. Але нині є таке різноманіття книжок, що не можна навіть услідкувати за ними і роздивитися їх у книгарнях. Тут є великий прогрес. Інша справа, що вони мали би доходити до кожної бібліотеки, кожної родини. Але добре те, що ми можемо видати свої твори. Колись у радянські часи, коли видавалася якась добра українська книжка, не кожен міг її придбати і прочитати.


-    На жаль, нині українці стали менше читати книжок і менше їх купувати. Чому так сталося, що Ви скажете з цього приводу?


-    Книги стали дорогими, ще й видаються малими тиражами. Через що вони не доходять до кожної бібліотеки та школи. Та й люди надають перевагу Інтернету, де все можна знайти і прочитати. Але електронні носії ніколи не замінять книги. До речі, якщо б українці були зацікавлені книжками, то й тиражі були б більші. Хоча, ми не повинні забувати, що йде експансія російської культури, яка має за мету приглушити все українське, так бимовити знищити нас культурно. Тепер прийшли до влади


ті люди, які орієнтуються на Росію, які ненавидять українське, тож зрозуміло, що буде утиск усього українського. Це вже ми й спостерігаємо зараз. Але не думаю, щоб це було надовго, щоб можна було зупинити національне відродження, яке все-таки йде і так чи інакше твориться.


-    Ігоре Мироновичу, у Вас вагомий творчий доробок: це 17 збірок віршів, твори для дітей... Що для Вас у ньому є найціннішим?


-    В радянські часи мене не видавали, і я був змушений видати книжки за кордоном: у Польщі та у США. За часів незалежної України видав усі твори, які раніше не видавалися. Найкращим для мене є двотомне видання, яке видав 10 років тому в київському видавництві. Його вважаю найкращим виданням творів І. Калинця. Перший том називається «Пробуджена муза» - це муза шістдесятників, 9 збірок. Другий том - «Невольнича муза», яка написана в ув`язнені, 8 збірок. До того часу моя поезія була відома в Україні переважно із «самвидаву». Коли повернувся з ув`язнення, довший час не писав нічого. Аж дочекався незалежної України. Тоді почав писати для дітей. Видав двотомник творів для них, а кілька років тому - книгу спогадів про окремих людей. Нещодавно закінчив і уже подав до видавництва біографічну книгу про Богдана-Ігоря Антонича. Як виявилося, біографії як такої у Антонича нема: на півтори сторінки можна вмістити всі відомості про нього. Хоча написані великі книжки-монографії про його творчість. А про самого нічого. Це дуже тяжко дослідити, бо уже нема тих архівів, як і тих людей, що його знали. Я все це крапля по краплі «пови-дзьобував» і зібрав до купи. І у червні має вийти книжка «Знане і не знане про Антонича». Це моя остання праця, якою жив, починаючи з минулого літа. Це підтримувало мене на дусі, здавалося я перебував у якомусь іншому світі, пишучи про Антрнича, вишукуючи його біографію, реставруючи її та біографію його близьких людей.


-    Пане Ігоре, у багатьох засобах масової інформації був опублікований протест Львівської інтелігенції проти призначення міністром освіти України Дмитра Табачника, під яким є і Ваш підпис. Але, на жаль, Президент не прислухався до думки громадськості. Чого нам очікувати, на Вашу думку, від цього призначення?


-    Це взагалі нечувано, щоб міністром освіти була людина, яка ненавидить народ, зокрема нас, галичан, і знущається з нього. У Львові та інших містах відбулися акції протесту, але владі до них байдуже, і хоч я уже в літах, але сидіти вдома не можу. До влади прийшла страшна сила, яка не зважає на громадську думку і робить свою страшну справу.


-    Ігоре Мироновичу, як Ви стали писати для дітей?


-    Я належу до письменників-шістдесятників минулого століття. Писав поезію - автор 17 поетичних збірок, написаних у період між серединою шістдесятих та 1981-им роком - яку не хотіли видавати, бо казали, що вона є  націоналістична і антирадянська. За це мене з дружиною  заарештували і присудили шість років суворих таборів і три роки заслання, які ми відбували в Північному Уралі, в Забайкаллі. У нас була донечка Дзвінка, яка залишилася із бабцею та дідом. Вона була ще дитиною – навчалася лише у другому класі. Звісно, мені хотілося щось сказати їй, порадити, підтримати, а написати міг лише одного листа у рік... От і виливав свою тугу, любов до неї і розлуку на папері. Так і з`явилася «Книжечка для Дзвінки».


-    Після повернення зі заслання Ви перестали писати вірші. Що спонукало Вас до такого рішення?


-    Мені просто стало не цікаво. Все, що хотів сказати в поезії про себе, про свій час, я це зробив. Навіть шукав різні форми того написання, тобто були цікаві пошуки. Але не хотілося повторюватися, зачіпати ті самі теми, тих людей, ту саму форму... І я просто перервав свою творчість. Майже десять років взагалі нічого не писав. В1987-1988 роках нас усіх захопила хвиля національного відродження і мені вже поезії не треба було, бо вона творилася навколо нас. А коли Україна стала незалежною державою, я вже міг друкуватися, і видав усе, що колись не міг видрукувати, і почав писати для дітей. Можливо, моя внучка стала спонукою до того. А тепер мені знов не хочеться писати. Але часом находить щось. Як от найшло з пошуками. Тут не дуже потрібне  натхнення, щоб написати книгу про Антонича, а потрібно бути  пошуковцем, детективом. Тут вже інший інтерес керував мною - знайти, довідатися.


-   Ви уже не вперше на Сокальщині. Які Ваші враження?


-    Сокаль для мене зовсім незнайоме містечко, хоч тут уже не вперше. Ще під час перших його відвідин заглядав до вашої церкви та ратуші, походив по вулицях... Та все не встиг роздивитися. Тут багато старих і давніх будинків, в одному з них знаходиться дитяча центральна бібліотека. Вони страшно виглядають, бо у жахливому стані. їх треба було б хоч зверху реставрувати, бо з вулиці це не гарно виглядає. Зокрема, треба привести до порядку будинки на центральній площі, які є лицем міста.


-    Яким Ви хотіли б бачити майбутнє України?


-    Та це не значить, що за тим сценарієм моїм чи моїх друзів-патріотів вона буде розвивається... Україна, на мою думку, розвивається дивно, химерно, з відступами... Думаю, що ми не повинні загинути як нація. На жаль, частина українців зріклася українства - мови, культури. Не добровільно, а просто їм створили так умови і змусили до цього. Тепер вони байдужі... Байдужість. Оце наша біда.


-    Про що б Ви ще хотіли написати?


-    Поки що не знаю. А повторювати те, що написав чи зтиражовувати уже написане - не хочу. Це не цікаво. У кожного свій талант і через це не перескочеш.


-    Дякую за розмову]



25 червня 2010 р.         Любов Пузич



Газета
"Голос з-над Бугу"

якщо Ви хочете додати, заперечити чи обговорити
напишіть адміністратору: заповніть HTML форму

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
20:30, 23 вересня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464