анонс :: центр
Спогади
ПЕТРО ВІДСИДІВ ЗА УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР
Напередодні Дня прапора до редакції прийшла старенька жінка. Це була Євфросинія Матвіївна Мельник із Тартаківця. Вона попросила, щоб її вислухали, бо боїться, що помре, і не розкаже про геройський вчинок свого чоловіка Петра Семеновича Мельника.
Каже, що зробити це спонукали розповіді у пресі та по телебаченню про День прапора, а він натерпівся саме через прапор. Ось що вона розповіла:
— Це трапилось у 1938-ому році в Тартакові. Петро (на знімку вгорі) був видним парубком, хоч і залишився сиротою і жив при стриєчній сестрі. Я з ним зустрічалася чотири роки. Хлопець був національно-свідомим, брав активну участь у різних заходах села. Все мріяв про той день, коли Україна стане незалежною. На одне з свят він підняв синьо-жовтий прапор над греко-католицькою церквою села. І одразу за декілька годин у Тартаків приїхали поляки, які заарештували дяка Василя Баштика, Петра Мельника, Андрія Калюгу, Степана Курія.
Хто доповів до Сокаля про прапор, невідомо, але це зробили дуже швидко, їх відвезли у тюрму до Львова. Над ними знущалися та били. Допитувались хто був ініціатором та виконавцем, чи не мають зв'язків з підпіллям ОУН. Петро Мельник та Андрій Калюга були у підпіллі, тож боялися, щоб їх не викрили. Петро мав псевдо (Малий). Всі, окрім Петра, були одружені, уже мали дітей. Тож вирішили все звалити на нього. Що і зробили під час останніх допитів. Петро ж на них мовчав. А потім оголосив голодування. Навіть коли я, разом з трьома дружинами заарештованих односельчан, приїхала фірою до Львова на побачення, він відмовився від передачі. Так протримався без їжі дев'ять днів. На десятий геть знесилився, що не міг підвестися на нарах. До нього викликали лікаря, який, щоб підтримати організм в'язня, зробив йому декілька уколів.
Заарештовані відсиділи рік. Ще живі люди, які можуть посвідчити це: сестра дружини дяка Баштика — Марія Чисак, Марія Климчук, Ганна Шпак.
Коли тартаківці виходили на волю, слідчий сказав їм. «Якщо всі були б такі, як Мельник, то ви мали б Україну».
Петро повернувся додому, і ми побралися. Та, на жаль, наше родинне щастя було коротким. Його згодом забрали на примусові роботи до війська.
Разом з ним було чимало чоловіків з Тартакова. їх зігнали в Горбківський ліс, щоб рили рови лопатами. За цією роботою серед лісу їх і застала Друга світова війна. Коли розпочалось бомбардування наших земель німцями, копачі почали втікати. Петро ще з двома хлопцями бігли останніми. Осколок однієї з бомб пошкодив йому ногу. І вже поранений він підняв руки, бо бачив, що підходять німці. Та пролунав постріл. Куля потрапила просто в серце...
Про його смерть односельчани, які були з ним, мені сказали одразу. А згодом з Романівки прийшла вістка, що його побратими зробили труну і чекають мене о такій-то годині на тартаківському кладовищі. Відспівали його у церкві, яка неподалік.
Згодом Петра Мельника перезахоронили із трьома хлопцями з Тартакова: Куликом, Климчуком, Калишевичем, які вийшли вітати німців - «визволителів» хлібом-сіллю. Та їх ті постріляли на місці. В 1942 році на могилі ми зробили пам'ятник, на якому є маленький тризуб, який зберігся і донині.
Хочу також поділитися й спогадами про рідне село Тартаківець. Воно було дуже розвинуте, свідоме. І велика заслуга у цьому Петра Саноцького, який зумів згуртувати усіх, оскільки вмів знайти добре слово для кожного. Він навчав дітей та молодь правильно говорити українською, організував Марійську дружину в Тартакові (на знімку вгорі справа). На її зібраннях було цікаво усім: і малим, і юним. Мені було тоді лише дванадцять років, але я захоплювалася його розповідями.
Ще пригадую, як разом з батьками ходила у Забужжя, де відбувалося свято із нагоди 300-ліття уродин гетьмана Івана Мазепи. Такої кількості людей одразу я не бачила. Це був з'їзд усіх сіл. Святково зодягнуті в український стрій селяни йшли колонами. Співали козацьких пісень, проводили змагання.
У тридцяті роки в Тартаківці активно діяв осередок Союзу українок. В 1937-му його головою була Ксенія Трибух. До нього входила і я (на знімку внизу—друга справа у верхньому ряду). Часто ставили вистави та організовували різні концерти. В одній з них — «Невольник», я грала навіть головну роль. Разом з Петром ми стали учасниками походу в рідне село Маркіяна Шашкевича, який був приурочений річниці з дня його народження.
 |
| Євфросинія Матвіївна Мельник в церковному хорі |
|
З 14-ти років і аж до 1956 року співала в церковному хорі (на знімку зліва), а з 1990-го — член товариства ТУМ «Просвіта». Брала участь у конкурсі на звання найкращого співака, який проводився у післявоєнні роки в Сокалі.
Непомітно злетіли літа... Ці події відійшли у минуле. А їх у моєму житті було багато. Уже чимало моїх знайомих та односельчан, які були їх свідками, на жаль, залишили цей світ. Та їх справи, імена та обличчя живуть у моєму серці. І я хочу, щоб про них дізнались правду.
Записала Любов ПУЗИЧ.
"Голос з-над Бугу" 01.09.06
^
Газета
"Голос з-над Бугу"
НОВИНИ СОКАЛЬЩИНИ
